Розділ 6. Дорога додому

 Повільно підводжусь, все ще переварюючи почуте. Тільки мене з моїм щастям могло занести бозна-куди. Та й Севастіян не той, з ким хотілось би провести цей незабутній вікенд. Та найжахливіше у всій цій ситуації — мій нестабільний емоційний стан, який, якщо вірити словам чоловіка, провокує самозаймання. Цього я боюсь найбільше як і того, що можу залишитись тут назавжди у ролі його ручної собачки.

 Якби це був сон, я б повинна була вже прокинутись, та цього досі не сталось, навіть після того, як я пірнула у крижане озеро. Відчуття були аж надто реальними. Та й зараз, вийшовши із печери, я чітко відчуваю сонячне проміння на своєму обличчі й літній вітерець, який дарує таку бажану прохолоду у спекотний день.  Не пам’ятаю, щоб хоч раз уві сні все так чітко усвідомлювала. Зазвичай за ніч мені сниться декілька зовсім різних снів, нічим не об’єднаних фрагментів, а тут вже ціла історія вимальовується. Мені невідомо чи є взагалі хоч єдиний шанс повернутись додому і від цього усвідомлення серце боляче стискається, а в горлі застрягає колюча грудка. Я все ще намагаюсь знайти логічне пояснення всьому, що зі мною відбувається, та його просто немає. Маємо те, що маємо.

— Севастіяне, зачекай! Куди ми тепер? — наздоганяю свого компаньйона, який вирвався вперед й навіть не зважає на те, що я не встигаю за ним. Тепер вже я навіть боюсь, що відстану від нього й він мене тут залишить в цілковитій самотності. Я не знаю що на мене може очікувати попереду, та чомусь впевнена, що з ним буде безпечніше бродити лісами. Співбесідник з нього недуже, та це краще, ніж шарахатись від кожного шереху.

— На щастя, у мене є ще одна домівка про яку людям невідомо. Ми направимось туди, а після я вирішу, що робити з тобою, — не зупиняючись, та все ж трішки сповільнюючись відповідає на моє запитання.

— У всьому цьому мене найбільше непокоїть те, що ти говориш про людей, наче не входиш у їх число. Чи мені тільки здається? Здебільшого будинки на відшибі, якомога далі від цивілізації зводять ті, кому є що приховувати, або як варіант ті, кому набридла людська метушня. Тебе до якої групи можна віднести?

— До групи, якій набридає порожня балаканина, — робить спробу однією фразою закрити мені рота, та у мене ще багато запитань на які необхідно почути відповіді.

— Сподіваюсь, ти не надумаєш відрубати мою руку разом із проклятим браслетом? — самій стає моторошно від власного запитання, та повинна ж я знати яка небезпека на мене може очікувати.

— Сумніваюсь, що це допоможе, — відповідає цілком серйозно, наче не відкидав подібного варіанту.

— Тільки не кажи, що задумувався над цим, — дивлюсь на нього очима повними надії. Шкода, що він цього не бачить, адже щоб встигати за ним мені доводиться ледь не бігти, розмовляючи фактично із його спиною. Міцною, широкою й мабуть, доволі м’язистою спиною.

— Ти хоч на секунду замовкаєш? — різко зупиняється, чим провокує зіткнення. Не встигаю загальмувати й врізаюсь у його груди. Задираю підборіддя догори, дивлячись йому в очі.

— Коли сплю, — роблю спробу зменшити напругу між нами, та схоже жартів він також не розуміє.

— Навіщо я запитував? Здогадатися неважко.

— Схоже Роксана була менш балакучою, — акцентую його увагу на кожній навіть незначній деталі, яка може відрізняти мене від жінки чи дівчини з його минулого.

— Дякувати богам вона вміла тримати язик за зубами.

— Судячи з твоєї ненависті й претензій до неї, її мовчання обернулося для тебе неприємностями. Тому не варто мене ображати.

 Він вже вкотре за час нашого знайомства прикладає руку до голови, заплющує очі, супроводжуючи все це глибоким вдихом і повільним видихом, наче намагається повернути собі самовладання й не прибити мене прямо на місці. 

— Годі! Помовч хоч декілька хвилин. Не буду я тебе калічити! Є більш гуманні способи, щоб повернути те, що належить мені, — якось незрозуміло дивиться і мені не подобається оцінювальний погляд, який ковзає моїм тілом. Здається, що навіть похідний комбінезон не здатен завадити йому побачити, що знаходиться під ним. Інстинктивно схрещую руки на грудях

— Так чому ти досі мовчав, якщо є хоч крихітний шанс позбутись від цього знаряддя катувань без шкоди для мого здоров’я?! — мій язик вкотре виявляється швидшим за здоровий глузд.

— Тому що до цього неготовий я. Та й сумніваюсь, що ти підтримаєш спосіб, який не даватиме жодних гарантій.

— Думаю задля успіху можна переступити через себе й хоча б спробувати. Якщо існує хоч найменша ймовірність все виправити, потрібно нею скористатись.

— Ну, якщо ти так кажеш, спробую робити це із заплющеними очима, — підходить до мене аж занадто близько й тягнеться до застібки на похідному комбінезоні.

— Що ти збіса робиш? —  відскакую від нього, наче ошпарена.

— Те, на що ти щойно зголосилась.

— Яке відношення до цього має мій одяг?

— Мені невідомо як можна займатись цим в одязі. Навіть моя магія на таке не здатна.

— Та до чого тут маг…., — і до мене нарешті доходить про який спосіб він говорив напередодні. Бляха! Та я сама таку промову виголосила на підтримку цього методу. — Та як ти взагалі до такого додумався! У вас чоловіків все зводиться до одного. Який зв'язок може бути між магією й цим нехитрим заняттям?