Розділ 5. Правда в яку важко повірити

 Між нами повисає гнітюча тиша, поки збираюсь з думками й міркую із якого моменту почати свою історію і чи взагалі варто це розповідати незнайомцеві, якого знаю всього декілька годин. Та тримати це все в собі вже немає жодних сил, та й коли я найбільше хвилююсь — починаю палати, а це куди страшніше, ніж довіритись чужинцю. Можливо він й справді зможе мені допомогти.

— Все почалось з того моменту, як я відбилась від групи й заблукала у печері. Випадково натрапила на це місце усипане чиїмись кістками й знайшла браслет, — починаю свою розповідь, намагаючись в декількох словах все описати.

— Ти сказала усипане кістками? — сконцентровує свою увагу саме на цьому моменті, змушуючи мене зупинитись й з цього місця розповісти більш детально.

— Так. Все довкола було схожим на цвинтар. Я не знаю чиї кістки бачила, та вони точно не людські. І це ще не все. Ось там в тіні, — вказую рукою ліворуч від озера — височів цілий кістяк, який належить невідомій істоті. Я таких раніше ніколи не бачила і не впевнена чи бачив взагалі хтось. Він був просто разючих розмірів із невеличкими ріжками на голові. Вони яскраво виділялись на фоні білих кісток. Були, наче вилиті із золота. 

Незнайомець замислився, та не став мене більше перебивати.

 — Одразу хочу зауважити, що сама не знаю навіщо вирішила приміряти браслет. Можливо це звичайна жіноча цікавість. Його краса полонила й, здається, я навіть чула моторошний шепіт, який спонукав це зробити. Знаю, як це все звучить, та я не божевільна, — не розумію для чого перед ним виправдовуюсь, зважаючи на його дивні очі, незвичайні вміння й свою самозаймистість.

— Продовжуй! Я тобі вірю, та мені необхідно знати, що було далі, щоб дати тобі бажані відповіді.

 Не знаю чи щирий він зі мною, та від його слів на душі стає легше. Мені просто необхідно було з кимось поділитись й трохи виплеснути свої емоції. А він виявився єдиним, хто вирішив мені в цьому посприяти. Тому я не зволікаючи продовжила.

— Коли холодний метал торкнувся моєї шкіри, я відчула прокол, а потім ще декілька подібних. Хотіла його зняти, та не змогла, він наче приріс до руки, та ще й вдвічі зменшився в розмірі, прилаштовуючись до мого зап'ястя. Маячня якась, та як бачиш, він, наче для мене вилитий. Після уколів на шкірі, мені стало недобре. Ймовірно я знепритомніла й оговталась тільки бовтаючись на твоїй спині долілиць. А тепер, коли повернулась сюди все змінилось. Навіть сама печера виглядає якось по-іншому.  Я не знаю що зі мною відбувається. Я спалахую, що вже суперечить всьому, у що я вірила і знала. А ще ти й твої здібності мене лякають. Ти називаєш мене чужим іменем й ледь стримуєшся, щоб не вкоротити мені віку.

— Який зараз рік? — ошелешує своїм несподіваним запитанням. Я навіть ціпенію на декілька секунд, які здаються мені вічністю. До такого запитання я виявилась не готовою. Це вже щось новеньке.

— Ти зараз жартуєш? — тепер вже я дивлюсь на нього, наче на божевільного.

— Просто скажи! — вперто стоїть на своєму, вимагаючи відповіді.

— Дві тисячі двадцять п'ятий, — чітко вимовляю кожну цифру, не зводячи з нього свого ошелешеного погляду. 

 Вираз його дотепер спокійного обличчя змінюється до невпізнання. Тепер вже він розгублений не менше за мене. Чоловік різко підводиться.

— Що не так? Навіщо ти мене запитав про рік? В тебе амнезія? — намагаюсь зрозуміти що саме так його збентежило.

— Ти пробудила мене, — замість відповіді на моє запитання верзе якусь маячню. 

— Що ти маєш на увазі? Ти хоч розумієш як це звучить?

— Не менш божевільною, ніж твоя розповідь.

І тут він має рацію. Йому важко заперечити, чи образитись на його слова, та чим більше “правди” мені відкривається, тим менше віриться, що все це насправді. 

— Браслет, який ти знайшла і твоя кров пробудили мене, повернули із забуття, — спокійно продовжує, наче розповідає щось буденне.

 А я з кожною новою секундою все більше переконуюсь, що не варто було йому розповідати. В бідолашного явно не все в порядку з головою. Нехай я повірила у все, що було до цього, та повернення із мертвих суперечить усім відомим законам науки й світогляду. Це вже занадто.

— І це ще не все.

— Хто б сумнівався, — бубоню у відповідь.

— Примірявши браслет, ти поцупила частину сил, які мені потрібно негайно повернути, — додає ще одну фразу, яку взагалі неможливо сприйняти серйозно. — Ти мені не віриш? — питально вигинає свою смоляну брову, концентруючи увагу на мені. Він, наче досі намагається спіймати мене на брехні, довести самому собі, що я не та за кого намагаюсь себе видати, що обводжу його навколо пальця й граюсь з його почуттями. Незнайомець чомусь досі не може повірити, що я не Роксана.

— Погодься, в таке важко повірити. Ти зараз хочеш запевнити мене, що якийсь браслет допоміг тобі прокинутись, наче поцілунок принца сплячій красуні й помістив в мене частину твоєї магії, в яку я ніколи не вірила? Це вже занадто! — відповідаю тремтячим голосом.

— Тоді цікаво послухати твою версію. Поясни чому спалахуєш без будь-якої на те причини, якщо вже все знаєш і ні в що не віриш, — сердито схрещує руки на грудях, спрямовуючи на мене очікувальний погляд.

 Мовчки витримую його зоровий штурм, усвідомлюючи, що ані заперечити чи бодай спростувати його правду не можу. У мене немає власних версій чи припущень, окрім хіба що сподіватись, що у якийсь момент просто прокинусь у своєму ліжку. На такий розвиток подальших подій у мене найбільша надія.