Розділ 4. Коли все не так

  Збираюсь із силами й нарешті озвучую запитання, яке крутиться на язиці:

 — Як можна пояснити те, що зі мною сталось на тих руїнах? Ви ж бачили те саме, що і я?! Чи не так?! —  невідривно дивлюсь на чоловіка, вимагаючи негайної відповіді. — Та й ваша Роксана схоже не була здатна на подібне, якщо це вас так збентежило. 

— Звідки у тебе цей браслет? — вказує на мою руку й продовжує сканувати мене своїми незвичайними очима. Відчуваю себе наче на проходженні детектора брехні, от тільки цей поліграф надурити неможливо.

— Я випадково знайшла його у печері, — чесно зізнаюсь з надією, що він пояснить, що за дикість зі мною відбувається. — Він належить вам? — додаю після невеличкої паузи.

— Навіщо ти нап’яла його собі на руку? — відповідає запитанням на запитання й змушує мене ніяковіти.

 Як пояснити цьому велетню, що жодних поганих намірів не мала й сама не знаю для чого його приміряла? Та й чи доречно зараз ставити мені подібні запитання, очікуючи від мене відповідей, які я дати не можу? В стані стресу взагалі диво, що можу зліпити два слова до купи. Та я не розгублююсь й майже одразу випалюю:

— Я можу його повернути, — на підтримку власних слів намагаюсь стягнути чортову прикрасу зі свого  зап’ястя, та це виявляється зробити не так легко. Чорні пальці марно ковзають по його гладкій поверхні, ускладнюючи мої жалюгідні спроби. Саме жалюгідні, бо браслет досі красується на тому ж місці. Не вдається його зрушити навіть на міліметр. Чортівня та й годі! Пригадується, що вже намагалась зробити це раніше, перед тим як знепритомніла. Значить справа таки у клятому браслеті. Це все пов'язано із проколами, які відчула, коли вперше його приміряла. Можливо ця бісова штукенція тримається на руці з допомогою кріплень, які проникли мені під шкіру. Добре, що взагалі можу рухати пальцями. Навіть попри усвідомлення, що мені не вдасться від нього позбутись, моя впертість продовжує з ентузіазмом боротись зі здоровим глуздом. Болю у зап'ясті я не відчуваю, чого не скажеш про моральний тиск зі сторони зосередженого чужинця.

 Декілька хвилин він мовчки спостерігає за моїми нікчемними спробами, войовничо склавши руки на грудях й спершись плечем до дерева, а коли йому все це набридає, озвучує очевидне:

— Тепер вже надто пізно! Легше руку собі відгризти. Іншого разу потрібно добре думати перед тим як приміряти речі невідомого походження, — відверто починає бісити, адже цей урок я вже й сама добре засвоїла.

— Це якась маячня! Все, що відбувається зі мною — не насправді! Це просто мені сниться, — шепочу собі під ніс. Ще б могла повірити, що кільце з пальця важко стягнути, а про браслет вперше чую. Дикість якась! Точно, може мило допоможе.

— Годі займатись дурницями! Ти підеш зі мною! — тоном, який не терпить заперечень випалює чоловік. Саме випалює, адже кожне його слово, наче обпікає вогнем.

— Послухайте! Я піду з вами добровільно, тільки допоможіть мені повернутись на те місце де мене знайшли. Я все ж хотіла б забрати свої речі, тим паче ми й так вже біля печери, — намагаюсь домовитись, хоч йти з ним й не збираюсь. Мені потрібно добратись до телефону й викликати допомогу, коли з’явиться мобільна мережа. Та йому про це знати необов'язково. Зараз це єдиний мій шанс повернутись додому без загрози здоров'ю й життю, яку несе цей чоловік. Хоча як і з якої сторони подивитись. У замкнутому темному приміщенні його присутність також неабияк тривожить.

— Не вгамуєшся ніяк?! Я вже говорив, що там нічого немає! Та якщо тобі стане легше й ти припиниш поводити себе, наче невиліковна божевільна, то ласкаво прошу, — вказує на вхід до печери.

 Мій внутрішній маніпулятор тріумфує. Я вже майже впевнена, що зовсім скоро повернусь додому. Щось мій сон вже затягнувся. Час прокидатись. Чомусь вірю, що діставшись потрібного місця все це божевілля залишиться далеко позаду включаючи незнайомця, та страх не покидає ані на секунду. Особливо коли роблю крок у темряву.

 Ми входимо удвох всередину й далі відбувається те, що вибиває землю з-під моїх ніг. Широко розплющеними від шоку очима я дивлюсь на невеличке полум’я на його долоні. Спочатку я сприймаю це як звичайний фокус із прихованою запальничкою, та коли підходжу ближче — помічаю, що вогонь виходить прямісінько з-під його шкіри. По моєму тілу проноситься холодок. Чим далі — тим цікавіше й божевільніше. Я вже починаю хвилюватись чи бодай не надихалась чимось у цій печері. Точно! В мене галюцинації й все це звичайне марення. А як інакше пояснити всю цю чортівню? Зараз двадцять перше століття, в якому вже давно не вірять у подібні речі.

— Ти хотіла на те місце. Чи вже передумала? — своїм голосом повертає мене до реальності.

 Намагаюсь більше не дивитись на його руки, очі й інші частини тіла і будь-що таки дійти до потрібного місця, заплющуючи очі на різного роду дикість, яка відбувається навколо і яку я не в змозі пояснити. Зате потім буде що розповісти подрузі. Не кожного дня таке насниться чи примариться. Тут на цілу книгу вистачило б. Потрібно над цим серйозно задуматись і запам’ятати усі деталі. З цими думками покірно прямую за чоловіком. Світла від вогника малувато, та вистачає, щоб не заїхати лобом в один з численних виступів.

 Важко сказати скільки часу ми пробираємось цими природними лабіринтами, та я встигаю помітити, що незнайомець аж надто добре орієнтується у цій печері, навіть при скупому освітленні. Схоже мої здогадки про те, що він, як і я заблукав у цих тунелях виявились хибними й це неабияк насторожує. Що ж він тут робив? Як знайшов мене? Чому не поспішає відповідати на мої запитання? Вже навіть не рада, що попросила його мене провести до потрібного місця. Та вмикати задню вже надто пізно. Єдине джерело світла — на його долоні, а в темряві самостійно я ніколи звідси не виберусь. Доводиться змиритись із власною нерозсудливістю й легковажністю.