Розділ 3. Спроба повернутись до печери

 Вони зачаровують, змушують на деякий час забути про те де я і з ким знаходжусь. Я, наче під дією невідомої сили, яка не дозволяє зробити й кроку. В його погляді щось змінюється. Не знаю що саме, та точно змінюється. Та найголовніше не те, як він на мене дивиться, а як виглядають його очі й стан в який потрапляю під впливом його проникливого погляду. Як можна так швидко втратити зв’язок із реальністю? Що за чортівня зі мною відбувається? Я щойно горіла живцем, палала, наче справжнісінька ватра! Та це чомусь стає неважливим, відходить на задній план, наче все це було не зі мною.

 Знаю, що повинна припинити на нього витріщатись, та не можу. Жовтогаряча райдужка його очей, прожилки якої схожі на язики полум’я, огортає вертикальну, наче у змії зіницю, яка ритмічно пульсує, то розширюючись, то звужуючись. Це полум’я дарує спокій й забирає тривожність, а пульсація якимось дивним чином утримує мій погляд. Вперше у житті бачу подібне. Боюсь, що споглядання на все це викликає залежність, з якою неможливо боротись. Здається, що від цього полум’я повільно плавиться мозок, в кров у венах закипає, перетворюючись на вулканічну лаву, яка на шаленій швидкості несеться у мене під шкірою.

 Та коли незнайомець відводить свій погляд й трохи відходить від мене, паніка повертається й накочує із ще більшою силою. Оманливий спокій, який дарували його очі виявився доволі короткочасним явищем. Мозок починає наздоганяти те, що пропустив, накриваючи мене руйнівною лавиною емоцій. Все навкруги тепер лякає до чортиків, навіть дерева, кущі й сама галявина на якій досі незворушно стовбичу. Схрестивши руки на грудях намагаюсь зігрітися, бо чомусь при доволі високій температурі повітря відчуваю сильний холод. Замерзають навіть обвуглені пальці.

 Чітко усвідомлюю, що все це не може бути реальним. Я або сплю, або в мене повільно їде дах. Моя підсвідомість вкрадливо нашіптує, щоб я повернулась до печери й це здається єдиним правильним варіантом у цій безглуздій ситуації. Та мій новий знайомий, мабуть, іншої думки. Сумніваюсь, що він зголоситься показати мені дорогу назад. Ба більше, відпускати мене не має жодних намірів і це можна прочитати по красномовному виразу його набундюченого обличчя. Навіть без слів все зрозуміло.

 Замість того щоб подякувати йому за допомогу, я починаю до смерті його боятись. Звісно, страх до незнайомця був й раніше, та зараз він сягнув свого апогею. Жах, який він на мене наганяє, змушує діяти імпульсивно й спробувати рятуватись втечею. Повернення до печери може хоч частково прояснити ситуацію, або в крайньому разі, я матиму час, щоб обдумати подальші свої дії, якщо звісно, не прокинусь раніше у власному ліжку під ковдрою. Якщо це сон, то рано чи пізно це божевілля повинно закінчитись. Потрібно просто уникати цього моторошного чоловіка й не згоріти живцем. Простіше не буває! Чорт забирай! 

 Важко не зауважити, що мою голову навідують не найкращі ідеї і я чітко усвідомлюю, що можу не відшукати дорогу до печери самостійно, та іншого виходу просто не бачу. Цей чоловік погрожував мене вбити, якщо я щось утну, та де гарантії, що він цього не зробить не впоравшись із власним гнівом при одному тільки погляді на мене? Може це він мене підпалив, а потім передумав і нібито врятував? В будь-якому випадку залишатись поряд із ним не варто. Принаймні так підказує мені серце й нашіптує здоровий глузд. Шосте чуття ще жодного разу мене не підводило. Тільки завдяки йому я досі жива.

 Користуюсь моментом, коли незнайомець відходить ще далі й присідає навпочіпки біля однієї з груд каміння, торкаючись її кінчиками своїх пальців. Спочатку обережно задкую з надією, що він не обернеться й не побачить мою спробу втечі завчасно, а потім повільно розвертаюсь й біжу стрімголов якомога далі звідси. Боюсь навіть обернутись, щоб не побачити його позаду. Сподіваюсь, що цьому велетню буде важче за мене бігти поміж кущів і дерев, які своїм гіллям боляче шмагають моє тіло, а коли не встигаю пригнути голову — й обличчя. Та такі дрібниці зараз не здатні мене спинити. Аж надто велике бажання залишити це божевілля позаду. Головне очі собі не повибирати. Наосліп втілити мій план в життя буде вже неможливо. 

 Коли зрештою наважуюсь обернутись, розумію, що ніхто за мною не женеться, хіба що власні страхи. Тільки тепер можу трохи видихнути з полегшенням й зупинитись, щоб перевести дихання. Помічаю, що добігла до галявини де прокинулась у нього на плечах. Не впевнена, що обрала вірний шлях до печери з усіх можливих, та вагатись часу не залишається. Я просто намагаюсь прислухатись до власних відчуттів й жіночої інтуїції. А вона мені підказує, що далі бігти потрібно прямо. Або я просто підсвідомо не хочу пробиратись крізь зарослі, якими густо оповиті два інші можливі маршрути.

 І як завжди, інтуїція мене не підводить. Я таки знаходжу ту горезвісну печеру з якої все почалось. Тільки усвідомлюю, що щось тут не так. Зазвичай люди натовпами вештаються поблизу, а зараз навкруги тиша й жодної живої душі. Можливо, я знайшла інший вхід — намагаюсь відшукати більш-менш логічне пояснення, яке здається мені найбільш влучним. Хоча він досить схожий із тим, через який увійшла моя група. Намагаюсь не концентрувати свою увагу на цьому й повільно входжу всередину. Та розумію, що без ліхтарика, який зараз, мабуть, знаходиться разом з іншими моїми речами, мені не потрапити на потрібне місце. Та й навіть із ним, не впевнена, що вдалось би. Я могла б знову заблукати й цього разу мені б ніхто не допоміг. Навіть не знаю яка смерть гірша: від рук маніяка чи від нестачі їжі й питної води десь посеред темної безлюдної печери. Тому ідеальний варіант — вижити, не зважаючи на обставини.

 Доводиться знесилено опустити руки й повернутись назовні, гідно приймаючи поразку. Над тим, як шукатиму потрібне місце без будь-якого джерела світла я навіть не подумала, а варто було б, зважаючи на нестабільний психічний стан того, хто швидше за все невдовзі прийде по мою душу. В голові все виглядало значно простіше.