Розділ 2. Пробудження

 Біль від якого просто розколюється голова, вривається у мою затуманену свідомість. Десь на її задвірках приховуються спогади, які один за одним чемно шикуються в шеренгу й у вигляді швидкоплинних фрагментів прокручуються в моїй голові. Наполегливо намагаюсь їх ігнорувати й списати на звичайнісінький сон. Та мій уявний спокій порушують ритмічні погойдування й усвідомлення, що вишу вниз головою. І приходить воно, коли розплющую очі й помічаю траву, яка миготить перед очима. А ще чиюсь широку спину, на якій власне й теліпаюсь в такт рухів її власника. Та остаточно мене протвережує браслет, який так гарно виблискує у світлі сонячного проміння на моєму брудному від засохлої крові зап’ясті. На ньому й пилинки не залишилось, наче хтось його гарненько відполірував. 

 Серце починає калатати, наче божевільне й своїм ритмом заглушує навіть моє дихання. В роті пересихає, а язик прилипає до піднебіння. Сумніваюсь, що здатна зараз вимовити бодай слово. Намагаюсь змусити себе заспокоїтись, адже боюсь, що тремтіння тіла відчує моє двоноге кремезне таксі. А я не впевнена, що хочу цього. Невідомо як розгортались події після моєї відключки і як йому вдалось мене знайти. А головне — хто він і як його занесло у цю горезвісну частину печери. Ну і те, що це чоловік — навіть не сумніваюсь. Можливо я трохи перебільшую й повинна подякувати за порятунок, та страх й дрібка здорового глузду змушують розглядати різні варіанти й не поспішати виказувати свого пробудження. Не знаю як правильно діяти в такій ситуації, адже вона по праву займає найвищу сходинку у топі моїх неприємностей й неочікуваних поворотів, які продовжує підкидати доля.

 Потрібно все добре обдумати, хоч це й нелегко у такому положенні. Здається, що голова зараз лусне від напруги. Якби не хотілось вирівнятись й відчути ногами землю, та зараз це може бути більш небезпечно, ніж тимчасові незручності. Не буде ж він нести мене на собі декілька годин поспіль. 

 Отже, я вирубалась у печері й мене таки знайшли — роблю певні висновки й намагаюсь проаналізувати картину в цілому. Не хочеться зараз накинутись з кулаками на можливого рятівника й виставити себе дурепою, або ж дочекатись поки він занесе мене до свого лігва й виявиться якимось маніяком. І другий варіант куди страшніший за перший. Зрештою, якби мене знайшли з метою порятунку, то я зараз не висіла б у нього на спині, а їхала б каретою швидкої до лікарні. Від жаского усвідомлення тілом проноситься табун прудконогих мурашок вже не перший за рахунком після пробудження. Та мені не доводиться довго зволікати й зважувати як вчинити правильно.

 Невідомий зупиняється й скидає мене зі свого плеча на землю, не переймаючись не надто приємним й м’яким приземленням. П'ята точка бере на себе весь удар від зіткнення із землею. Ось тобі й джентльмен, трясця! Зрештою висловлювати зараз своє невдоволення було б помилкою. Хтозна, що в нього в голові.

— Вже отямилась, — не запитує, а радше констатує факт, який я так намагалась приховати. Мабуть, тремтіння мене видало. 

 Тепер мені відкривається можливість добре його роздивитись. Господи! Та він, наче з пекла вийшов. Мабуть, не один день бродив лабіринтами печери. Судячи з його зовнішнього вигляду, язик не повертається сказати, що він отримав справжнє задоволення від споглядання виняткової краси, яку створила сама природа, як зазначається на екскурсійних листівках. І в цьому я з ним повністю солідарна. Якось аж надто часто в цій печері губляться люди. Мабуть, я виглядаю не краще. Може тому він так недоброзичливо на мене дивиться.

 Його серйозне, зовсім непривітне обличчя вкрите шаром бруду, під яким видніється чималенький шрам на лівій смоляній брові. Скуйовджене темне волосся, яке спадає на плечі й довжиною не поступається моїй скромній шевелюрі, обрамляє засмагле обличчя з чіткими лініями вилиць й широким підборіддям. Окремі тоненькі брудні й мокрі від поту пасма прикривають очі. Та навіть це не здатне приховати його презирливого й трохи божевільного погляду, яким він мене сканує, ні на секунду не випускаючи з поля зору. Тілом проноситься холодок. Від одного тільки його погляду виникає бажання провалитись крізь землю. Чималенький зріст й доволі кремезна статура тільки підсилюють перші враження від незапланованої зустрічі з моторошним незнайомцем. Боротись з ним за збереження життя буде доволі непросто. Та він, бляха, на моєму фоні, наче Гулівер. От тільки на обгортці від цукерків обличчя цього персонажа куди приємніше. Знайомитись він не поспішає, як і щось пояснювати. На рятівника не схожий, а на маніяка — цілком ймовірно. Щиро сподіваюсь, що помиляюся й роблю поспішні висновки. 

— Я щиро вдячна вам за допомогу, та мені потрібно знайти свою групу й повернути речі, які залишились у печері, — тремтячим голосом намагаюсь скласти до купи слова, вибудовуючи із них більш менш зрозуміле речення.

 — Не грайся зі мною, Роксано! — шипить у відповідь! — Те, що ти скоїла, так просто тобі з рук не зійде! — кожне слово він, наче викарбовує у мене на чолі. — Де мій син? Що ти з ним зробила? 

 Легка привітна посмішка, яку я намагалась видавити із себе миттєво зникає.

— Тут, мабуть, вийшла якась прикра помилка й ви мене з кимось переплутали. Мене звуть не Роксаною. Я — Софія, — намагаюсь довести, що не та, за кого він мене помилково прийняв. Не знаю чим перед ним так завинила та Роксана, та віддуватись за неї не маю жодних намірів. Нехай вирішують свої непорозуміння без мене. Звідки мені знати де його сина носить.

— Та невже? І довго думала, щоб таке видати? За ідіота мене маєш?! — його гнів на кожне слово, яке вилітає із моїх вуст, росте в геометричній прогресії. Ще жоден чоловік так бурхливо на мене не реагував. І краще б цією реакцією була пристрасть, а не лють від якої терпнуть кінцівки й губляться слова. Хоча й сумніваюсь, що в його виконанні перше мене б налякало менше. Тепер страшно навіть слово вимовити в його присутності, щоб воно не стало останнім в моєму ще недовгому житті.