Розділ 1. Знахідка

 Останнім часом доволі часто почала замислюватися над тим, що зі мною не так. Чому як тільки мою голову навідує, здавалось би, геніальна ідея — все летить шкереберть? Я, наче ходячий магніт для неприємностей, які переслідують мене на кожному кроці. Де б і з ким не була — все закінчується однаково. Я потрапляю у халепу з якої надзвичайно важко вибратись. І це вже стає звичною закономірністю, а не випадковим збігом обставин. 

 Сьогоднішній день не стає приємним винятком із вже встановлених правил, а очолює мій особистий рейтинг невдалих спроб наповнити власне життя яскравими фарбами. Хоч і сірим його назвати важко. Не кожен у свої двадцять сім років може похизуватись значною колекцією пригод, які мені вдається відшукувати на свою п’яту точку. А вона в мене ще та пройдисвітка.

 Як можна піти на екскурсію в одну із неймовірно красивих печер України й заблукати там, де зробити це практично неможливо? Принаймні мене в цьому наполегливо переконували. Навіщо казати, що всі можливі маршрути печерою прокладені, якщо це не так. Цього місця я не бачила на жодному знімку, які демонстрував гід-спелеолог. Навіщо ж людей дурити? Добре, що в мене вже є досвід виживання у найрізноманітніших курйозних ситуаціях, а якби людина виявилась морально не підготовленою?

  От взяти для прикладу мій нетиповий випадок. Навіть попри стійкість у подібних ситуаціях, мене починає повільно накривати паніка. Ще б пак, не кожного дня опиняєшся у пастці, яку підготувала для тебе сама матінка природа. Сирість, темрява, вузький простір довкола й холод. Щоправда, спекотним літом — це те, що треба, якщо не враховувати, що воно може бути останнім, що я побачу у своєму недовгому житті.

 Так, головне не допустити, щоб паніка заволоділа здоровим глуздом. Це найгірше, що може трапитись у подібній ситуації. Вже неодноразово переконувалася в цьому на власній шкірі. Потрібно зберігати спокій і я неодмінно знайду вихід. Так би мовити, мислити позитивно. Якби помирала кожного разу, як потрапляю в халепу — переплюнула б навіть кішку з її дев’яти життями. Саме це усвідомлення допомагає тримати себе в руках, принаймні наскільки це можливо в моїй ситуації. 

 Кликати на допомогу я вже намагалась, молитись також. Найбільше лякає те, що  навіть не помітила коли відбилась від інших учасників, за якими, здавалось, йшла нога в ногу. Залишається сподіватись, що скоро екскурсійна група помітить моє зникнення й кинеться на пошуки, або екскурсовод повідомить у відповідні служби й мене звільнять із цього лабіринту смерті.

 Хоча, потрібно бути реалістом й дивитись правді у вічі. Всі попередні непередбачувані обставини в які потрапляла, закінчувались здебільшого благополучно, та нервів вимотували добряче. З моїм то щастям, виберусь звідси я ще не скоро, якщо взагалі виберусь. Мені ж не відомо чим керуються вищі сили, випробовуючи моє тягуче, наче іриска терпіння й підкидаючи нових проблем на мою голову. Інколи здається, що там — вгорі, живе справжній жартівник, який отримує насолоду від споглядання на мої потуги боротись із нещастями. Невже не може знайти собі іншу жертву?! Обирати є з кого.

 Можливо саме сьогодні мені випала унікальна можливість померти у одному з найпрекрасніших місць України. Та чомусь це зовсім не тішить. Тому доведеться вкотре кинути виклик власній долі й спробувати самостійно відшукати вихід. Сподіваюсь, що ця печера не приведе мене в саме пекло. Ще там мене точно не було.

 Чому з усіх можливих печер я обрала найбільшу? Мабуть, мені таки судилось в черговий раз випробувати свої нерви на міцність. Судячи із незліченної кількості халеп, в які я потрапляла, вони в мене накачані, наче м’язи у бодібілдера й розхитані, як соняшник вітром у одному із відео в Тік тоці.

 Не знаю скільки часу я вже йду, а місцями й лізу цими природними лабіринтами, та встигаю зауважити, що такої краси не бачила на жодному фото. Це все схоже на підземний палац, царство в якому панує природа. Льодові сталактити й сталагміти оздоблюють печеру не гірше найбільш вишуканих коштовностей. Та це ніщо в порівнянні із тим, що відкривається перед моїми очима далі, коли практично навкарачки вилажу з одного із численних вузьких ходів печери.

 Я потрапляю у простору залу природного походження, де в її центрі затишно прилаштувалось неймовірної краси реліктове озеро чималих розмірів. Впевнена, що вода в ньому настільки чиста, що можна побачити дно. Від такої краси аж дух захоплює. Здається, що перенеслась у казку. Сподіваюсь, що у казку не про чудовиськ.

 Та коли наважуюсь підійти ближче й світло ліхтарика, який затишно прилаштувався на моєму захисному шоломі, падає на поверхню під ногами, щире захоплення губиться на фоні шоку й страху, який охоплює в лічені секунди. Шкіра миттєво вкривається сиротами, а тілом проноситься неприємний холодок. Тепер вже мої побоювання стосовно чудовиськ не здаються такими безглуздими.

 Все довкола, принаймні поки добирається світло мого ліхтарика, густо всіяне кістками й деякі з них просто гігантських розмірів. Страшно навіть припустити звідки вони тут взялись і що стало причиною смерті їх власників. Сподіваюсь мене не спіткає подібна доля і я не поповню цю моторошну експозицію новими екземплярами. Кому ж вони належать? Невже натрапила на кістки динозаврів? Та чому їх так багато в одному місці? І чим більше питань виникає, тим моторошніше стає. Звісно, було б неймовірно захопливо, якби знайшла подібне разом з іншими учасниками екскурсійної групи, а не в цілковитій самотності. Зараз моя багата уява й кадри із фільмів, які прокручуються у моїй голові вимальовують не зовсім хороші перспективи. А що, коли те, що вбило усіх цих істот досі у цій печері? Тепер навіть дихнути трішки гучніше боюсь. Витягую з похідного ранця додатковий ручний ліхтарик й намагаюсь більш прискіпливо оглянути територію. Руки починають тремтіти, а разом із ними моє додаткове джерело світла, яке я міцно стискаю у своїй долоні.