Розділ 11.

Мені було некомфортно. Все тіло ломило, і мені так хотілося потягтися, але я виразно почула сторонні шуми, тряску і я різко розплющила очі.

— Що? Що відбувається? - закричала я, намагаючись звільнити руки, пов'язані за спиною. Ми їхали на коні лісною дорогою.

— Не сіпайся, - почула я позаду холодний голос Тулая і спробувала розвернутися, але мене міцно тримали, не даючи можливості навіть поворухнутися.

— Тулає, у чому річ? Де ми? І якого демона я зв'язана? Де Хаос?

Його люди їхали на відстані. Я ще раз спробувала озирнутися, але навряд чи можна було зрозуміти де ми. Просто у лісі.

—Тулає! - закипаючи від злості, закричала я, не дочекавшись відповіді.

— Не кричи, сестричко. Це нічого не змінить.

Від його голосу мені стало зовсім погано і навіть занудило. Передчуття чогось жахливого тепер не залишало мене. Я згадала свій недавній сон…

— Де Хаос?

— Ти знаєш, що він хотів тебе сховати, щоб ти не реалізувала свого чудового плану? Навіть приспав тебе вчора. Не помітила нічого дивного в його поведінці?

— ДЕ ХАОС? - не в силах більше терпіти невідомість, ще сильніше закричала я і навіть спробувала скористатися своєю магією, але поряд із Тулаєм це було практично неможливо. У нього було більше сили, щоб придушити мою магію.

— А ти як думаєш? Я не ти, і не цей боягуз, яким був моїм батько. Я завжди доводжу свої справи до кінця.

— Що…? – я не хотіла вірити. Все не мало закінчитися таким чином!

— Щоправда, я сподівався на більш серйозну битву з ним. Але хіба можна вести чесну битву з людиною? - продовжував тим часом Тулай спокійним, але трохи гордовитим голосом. - Будь-який результат у людини один: смерть. Не турбуйся, він не страждав. Хоча… мені шкода. Я уявляв його смерть більш жорстокою. Але сьогодні мені не потрібно, щоб він знову воскрес із мертвих і все мені зіпсував.

— Ти… ти не міг убити свого батька, Тулай… не міг… — очі обпалювали сльози, але я все одно намагалася не вірити братові. Цього не могло статися! Не могло!

— Не треба, Торі! - його сміх, наче сотні кинджалів врізалися в мою душу. – Я все життя жив цією мрією. Невже ти могла подумати, що ти, твої  чи його дешеві слова могли переконати мене в чомусь?

Ні, ні, ні! Я з усієї сили намагалася вивільнитись, застосувати магію, але все було такою жалюгідною спробою, що я все сильніше і сильніше ненавиділа і злилася. Сльози душили і водночас надавали сил. Тулай закричав і вибрався, коли я таки змогла обпекти його своєю магією. Внаслідок цього він послабив хватку, а я не втрималася і звалилася на землю, ледь на потрапивши під копита коня.

Але не встигла я підвестися, як Тулай схопив мене і різко поставивши на ноги, притиснув до дерева.

— Ти мені жива потрібна, сестричко, — прошипів він мені в обличчя, сяючи своїми очима. – Забула вже про свою помсту?

— Та що тобі треба? Ти зовсім збожеволів?!

— Те, що й тобі треба, хіба ні? Мені потрібна помста. І зараз прийшла черга Деміана та всієї його зграї зі жерцями.

Я задихалася від гніву, від безсилля. Ні, це не може бути по-справжньому!

— Скажи мені, Тулаю, просто дай мені… натяк, що всі твої слова – брехня. Я не знаю, який у тебе план… але ти не міг убити його, - мій голос зірвався, а сльози дужче потекли.

Я вдивлялася в його очі, в його обличчя, але не було натяку на жарт, на брехню. Я заплющила очі і спробувала опанувати собою, але це теж здавалося зараз неможливим.

— Навіщо я тобі? - не розплющуючи очі, спитала я, щоб остаточно переконатися в тому, що ... у мене більше немає брата.

— Скажи, Торі, - трохи іншим тоном спитав чоловік і я подивилася на нього. - А наша з тобою мати, хоч слово говорила про мене? Про сина? Чи вона тільки дбала про себе, про тебе і… про Хаоса?

— Ви обидва не винні…

Я здригнулася, коли його кулак з силою вдарився об ствол поряд з моєю головою.

— Відповідай, Торі! І не смій брехати мені!

Я закликала всі сили та розсудливість.

— Говорила, Тулає, - проскреготала я крізь зуби і з презирством дивлячись на нього.

— Брехня! Я чув, що вона казала тобі в темниці! Покохати Хаоса,  Хаос не винний, Хаос те, Хаос це!

Більше я не мала сил вести з ним суперечку і щось доводити. Мені було його шкода. Щиро шкода. Тільки ось… ніяка жалість тепер не змінить у моєму серці ненависть до нього.

— Мабуть, мати більше знала, що являє собою її син, — виплюнула я йому в обличчя.

Його губи скривила жорстока усмішка.

— Наша мати зуміла виховати таку ж доньку — повію, якою була і вона сама. Чи не гидко спати з МОЇМ батьком було? З ЇЇ коханцем?

— Знаєш, братику, ти більше схожий на неї, аніж на батька. Такий самий боягуз, як і вона. Їй було начхати на своїх дітей, тобі начхати – на своїх, і на свій народ, на свою родину…

— В мене немає родини!

Я знову заплющила очі. Гнів здіймався з новою силою. Чи хотіла я його контролювати? Ні. Навіть сил не було, не кажучи про якесь бажання. Я згадала Хаоса… Який раз я втрачаю того, кого кохаю? Я не маю більше сил всіх прощати, намагатися щось комусь пояснювати… Почуття, наче мене спалили всередині всю. Я не маю більше душі. Тільки… попіл.