Розділ 5.

— Ти нічого не вдієш? - запитала я у Тулая, коли чоловіки почали здавати назад, покидаючи з непритомним приміщення.

— Не мої проблеми, — кинув він і одвернувся.

— Але ж не можна так кидати людей помирати. У канаві! - вигукнула я здивовано.

— Знаєш скільки в королівстві цих волоцюг? Жебраків? Напевно, щохвилини хтось помирає в канаві. До того ж, більшість із них – ті, хто на тебе напав. Все одно шкода? – байдужим голосом відповів Тулай. Я дивилася як він спокійно уплітає вечерю.

— Ти ж король цих земель, — зауважила я. – Значить, усі ці жебраки та волоцюги – на твоїй совісті.

— Збожеволіла чи що? – мало не поперхнувся чоловік.

— Ти бачив ці села? А вони, між іншим, найближчі до столиці. Це не села, це повна бідність і розруха.

— Торі, - нахилившись до мене через стіл і зазирнувши в очі, повільно промовив мій брат, - мені начхати на них усіх. Зрозуміло? Ти маєш гроші? Чи може ти – лікар? Що рухає тобою рятувати якогось пияку? Своїх проблем мало?

— Ти - у нас тут король...

— Забула? Наразі вже ні. І не було в мене справи до таких, як він чи подібних до нього, коли навіть і був ним!

Тулай сів на місце, а я проводила поглядом чоловіків. І серце чомусь так боляче стислося.

— Знаєш, брате, ти хотів зайняти місце бога, але не здатний навіть на те, щоб королем бути і захищати та любити своїх підданих.

— Хаос занапастив більше людей, ніж я…

— Вимірятимеш усе порівнянням з ним? - з гіркотою спитала я і встала з-за столу.

— Куди ти?

— Я не можу навіть просто знати, що та людина вмирає на дорозі. В нього немає одягу, немає грошей, немає нічого. Чи не наводить на думку, що його пограбували і намагалися вбити? - кинула йому через плече і попрямувала до виходу.

— Торі! Стій! Зупиніть її! - почула я позаду себе його гнівний крик, але мене ніхто не зупинив. Не встигли. Я вже покинула готель та побігла за групою чоловіків.

Я не знала чим допомогти тому нещасному. Тулай мав рацію: я – не лікар, грошей у мене немає. Але, може, вдасться умовити людей забрати до себе або знайти лікаря.

— Стривайте! Куди ви його несете? - підбігши до групи, запитала я. Чоловік кинув на мене побіжний погляд і пихкаючи продовжив іти.

— Лікар?

— Ні, але ж не можна його кидати.

— А хто сказав, що ми його кидаємо? - промовив інший. - Несемо тут до одного знахаря-цілителя. Може, чимось допоможе.

— У готелях часто зупиняються лікарі, ось ми насамперед туди і пішли, - знову заговорив сивий чоловік. - Допомогти хочеш, дівчисько? Не турбуйся, якщо боги дозволять – жити буде. Наш знахар і не таких, звісно, ставив на ноги. Але, щоправда, платня в нього особлива.

— Яка? - уточнила я.

— Це дізнається лише той, хто виживе, - підморгнув мені один із чоловіків.

Я насупилась. Загалом це нечесна угода. А якщо він попросить когось вбити? Або ж… зробити щось, чого не зможе зробити той, хто вижив?

— А чи далеко він живе?

— Скоро прийдемо.

— Торі! – я почула швидкі кроки і за мить мене наздогнав Тулай. - Якого демона ти робиш?

— Я не хочу знати такого, як ти.

Він зупинив мене, розгорнув до себе і під вуличними ліхтарями, що ледь освітлювали темряву, прошипів:

— Ти поводишся, як дурне дівчисько. Ти і Хаоса знайти хочеш, і Деміану помститися, і якогось волоцюгу врятувати? Ти ще мені дорікаєш? Ти сама на роздоріжжі і взагалі не знаєш, чим тобі зайнятися від нудьги!

— Так, Тулає, я всього лише дівчисько. А хто ти? Хто ти? Правлячий на землі і не бажаючий нічого знати про своїх людей. У тебе лише одна думка – помста. Ти хоч знаєш, що робитимеш далі? Помстишся і що далі? Повторюю: ти – ніхто. Не став богом, не став мудрим правителем. Може й правильно, що такі амбітні люди, як Деміан, правитимуть землею. Може від них користі будеш більше.

— Знаєш що? Мені не потрібна сім'я, яка лише намагається зробити мені боляче, принизити, зневажає та ненавидить. Я думав… сестра буде на боці брата завжди…

— Сім'я не дасть зробити помилки, Тулає. Ти занапастиш себе і всіх людей, якщо не почнеш поводитися… як правитель. Правитель, який думає насамперед про підданих. Як король чи як бог. Ці люди бачать у тобі не лише короля. Вони поклоняються у своїх храмах Тулаю, вважаючи його за мертвого, який віддав своє життя за… що, Тулає? - намагалася я достукатися до брата. – За них, а не за помсту. В їхніх очах ти захищав людей, а не мстився батькові.

Я побачила як в його очах щось промайнуло. Може, нарешті, якесь розуміння, що він – не просто син свого батька, що його життя – це не лише ненависть та помста. За ним у битву йшли люди, яких обдурили, як і його. Але всі вони вважали, що Тулай рятує їх, а не себе.

Я поспішила за чоловіками. Дурна, напевно, моя поведінка, але мене тягнуло за ними невідомою силою. Я чула позаду себе кроки, але не оберталася.

Ми дісталися до будинку знахаря. Він опинився вдома і цілком благодушно зустрів усіх і дозволив внести пораненого. Це був невисоко росту, худорлявий чоловік з дуже пронизливими очима. На погляд йому було десь близько п’ятидесяти.