Розділ 3.

Ми в'їхали до нового села. Напевно, саме в те, в яке так уперто мене відсилали.

— І що ми тут робимо? - запитала я у Тулая.

— Хочу пообідати.

Зупинившись біля одного трактиру, чоловік зліз із коня і швидко, одним ривком потягнув і мене за собою.

— Уваги тільки не привертай, - шикнув він на мене і зайшов усередину. За ним слідом пішли я та його команда головорізів.

У приміщенні було багатолюдно. Тулай підійшов до хазяїна і щось прошепотів йому. Нас двох відвели у найдальший кут, а його друзі залишились у центрі зали. Я намагалася не привертати до себе увагу: відлогу не знімала, швиденько сіла біля вікна, спиною до всіх. Тулай також, накинувши відлогу, поводився досить тихо і невимушено. І все ж пильним поглядом оглядав все навколо і косився на вихід.

— Нічого не хочеш сказати, спитати? - уточнила я, дивлячись на... свого брата.

Я, звичайно, розуміла, що це не його рідне тіло, але мене, чесно кажучи, приводило в якийсь подив і навіть шок, усвідомлюючи скільки йому років… та й мені. І що наразі ми такі різні. Але більше мене бентежила різниця в тому, що він ці роки все прожив, а мене просто… приспали.

Тулай лише кинув на мене недобрий погляд, і знову почав придивлятися до трактиру. А заговорив він лише тоді, коли нам принесли гарячий, запашний обід.

— Я дивлюся, татко дітей на землі наробив і всіх кинув, — неквапливо розмішуючи ложкою юшку, сухо й саркастично промовив він. – Як ти вижила?

— Я - не його дочка, - посміхнулася я і на мене одразу подивилися примруженими очима. – У нас мама одна, – уточнила я.

— Досить нести нісенітницю. Вона померла. Він її вбив давним-давно і в неї була лише одна дитина. І до речі, тільки від нього, - грізно пробурчав білобрисий.

— Наша мати померла вчора, на страті її спалили. Як і мене хотіли спалити. Чи не ти шукав артефакт, бажав відкрити портал і знищити всіх, хто причетний до давно забутої історії?

— Хто ти взагалі така? - відклавши вбік ложку, і нахилившись до мене, прошипів братик.

— Вікторія. Герцогиня Нортрон. Або ж Кранстоф – це моє дівоче прізвище. Тобі всю мою історію розповісти?

— Герцогиня Нортрон? – зневажливо хмикнув Тулай. - Тепер все зрозуміло…

— Нічого тобі не зрозуміло! – у свою чергу почала злитися я. - За стільки років життя вірячи в ту брехню, яку тобі змалку вселяли, ти навіть не спромігся у всьому розібратися!

— У чому саме розібратися? Що мій батько намагається мене вбити?

— Не помітила спроби вбивства, коли він рятував нас двох!

— Напевно, дочка для нього становить меншу небезпеку, ніж я, — повертаючись на місце і знову зважаючи на юшку, відповів чоловік.

— Я не його дочка! Повторюю востаннє!

— Навіщо тобі потрібний твій чоловік? - відійшов від теми знову білобрисий, ніби ... не хотів нічого знати іншого. Тепер зрозуміло, чому він такий упертий. Вірить лише в те, що сам хоче вірити!

— Говорила вже: помститися хочу. Краще розповіси свою історію, братику, чому ти – у бігах? Невже твої раднички тебе зрадили і ти прозрів?

Зачерпнув кілька ложок і поглянув у вікно. Скосившись на мене в черговий раз, зволив відповісти:

— Я давно спостерігав за цим братерством жерців. Вони – не раднички, вони все життя мені наказували що робити, кого вбивати, як правити. Коли справа дійшла до артефакту і плану знищення мого батька, я підійшов до цього питання з усією серйозністю. Не важко було дізнатися, що портал затягне всіх, хто має хоч найменшу силу Хаосу. Тобто й мене. А потім дізнався, що Деміан вбиває всіх мисливців, усіх носіїв моєї крові. Приблизно півтора роки тому, коли до мене потрапила інформація про те, що сім'я Деміана має відношення до жерців, до того ж до їхнього найвищого рангу, він раптово зникає. З'явившись кілька місяців тому, мої люди його вистежили та зловили. Покидьок нічого не сказав навіть під тортурами. Я вбив його. Так мені здавалося. Мою силу жодні захисні печатки не витримають. Після його смерті, я став акуратнішим з усіма своїми наближеними. І яке ж було моє здивування, коли я дізнаюся, що Деміан – живий і здоровий.

— Ти всі ці роки підкорявся їм? З покоління до покоління вони мали владу над тобою? – поцікавилася я.

— Щоб відроджуватись у новому тілі, мені потрібна була їхня допомога. Тіло – смертне, моя душа – ні. Часом я вселявся не в тіло майбутнього короля, а в його радників чи міністрів, коли відчував небезпеку. Адже мандрівники батька теж не просто так приходили в цей світ. Вони мене вистежували і за наказом батька зробили би те, що він хотів.

— Просто тебе знайти, - сумно посміхнулася я.

— Знайти? Ні, сестричко, вбити. Тобі таке незнайоме?

— Поясни причину тоді, - попросила я, намагаючись його зрозуміти. – Що може керувати батьком, аби бажати вбити свого сина упродовж стількох років?

— Боги не люблять конкурентів. Знала про це? – уїдливо пирхнув Тулай.

— І ти конкурент? А мати нашу, на твою думку, він навіщо спалив?

— Вона народила дитину, її сина, напівбога. Порушила його наказ. Він думав спочатку, що вбив усіх, але моя сила почала проявлятися, і він зрозумів - що його головна проблема ще не вирішена.