Розділ 27.

— ТОРІ! Ти чуєш мене! - віддалений звук пробивався в мою тишу, намагаючись дістати мене з водних глибин.

Я підвела голову і вдивилась перед собою. Я досі знаходжусь в королівській в’язниці. У напівтемряві блиснули два вогники, десь далеко, в камері навпроти мене. Болючі спогади спалахнули в моїй голові, і я відразу ж відвернула голову. Так блищали очі Деміана, коли він… підкоряв мене собі. Я перевела погляд на жінку, що сиділа поруч. В очах матері… читалися хвилювання, страх і… безсила злість.

— Прокинься вже, Торі! – кричала вона на мене.

— Отямилася. І що далі? - я не впізнавала свій голос. У роті все пересохло, горло болісно драпало навіть повітря.

— Поклич Хаос! Це…

— Закликала його. Знаєш, скільки разів? - порожнім голосом відповіла я. – Багато. Весь той час, поки він робив це зі мною. Нема твого Хаосу, мамо, немає і не буде. Він не прийде на заклик тих, хто його зрадив. І, знаєш, може, так краще?

— Нас уб'ють у будь-якому разі, і війна не зупиниться! - вигукнула жінка.

Я знову заплющила очі. Я думала, що сльози закінчилися, але, здається, вони знову побігли з очей. Я не могла повірити. Не могла! А як же Деміан, який… був зі мною всі ці дні? Ніжний, люблячий… якому снилися ночами кошмари, який був… таким живим, справжнім, вразливим…

Розплющивши очі, я знову зіткнулася з поглядом людини з в'язниці навпроти. Може, так сяють очі мисливців? Адже батько сказав, що всіх, кого не встиг убити Деміан, буде страчено. Я відвела погляд, боячись, що і він мене загіпнотизує, підкорить чи що там роблять ці… прокляті мисливці?

Несподівано я почула голос біля себе.

— Ти його не зраджувала, він мусить тебе врятувати.

Я подивилася на жінку. І з чого раптом така впевненість?

— Торі, він… зараз ненавидить цей світ. Мене. Людей. Але ти нічого не зробила йому поганого, до того ж… – мама якось сумно посміхнулася. – Ти – не така, як я. І він це знає. Покохай його. Допоможи йому подолати ненависть до людей. Допоможи йому врятувати сина та відродити між ними мир.

Я нічого не відповіла. Все здавалося таким безглуздим у ці хвилини, сидячи у в'язниці і чекаючи неминучої смерті. Коли знову пролунали кроки в коридорі, я здригнулася. Так, це прийшли по нас. Батька відвели першим, нас із мамою – слідом, але більше ми його так і не побачили.

Мисливців, як і мого батька, відвели на міську площу, де мала відбутися загальна кара. Як я дізналася трохи пізніше, всіх цих людей звинувачували у державній зраді, саботажах та вбивствах. Ніхто не зміг спростувати слова королівського прокурора. Ніхто не заговорив після тих жахливих тортур, яким кожен з нещасних був відданий. Та й… як можна заговорити, коли тобі відрізали язика?

Нас із мамою вивели у внутрішню частину королівського подвір’я. Тут уже стояв поміст, кілька порожніх стовпів на ньому. Невелику площу оточували люди у довгих чорних плащах та з відлогами на головах. Але серед них я побачила Деміана. Він з натхненням спостерігав за тим, що відбувається. Як я могла так у ньому помилятися?

Все було, як уві сні. Нас міцно прив'язали до стовпів, і натовп навколо помосту підійшов ближче, утворюючи коло. Вийшло вперед кілька десятків ченців, які стояли один від одного за кілька кроків. Вони також були у плащах, обличчя сховані. Але на грудях у кожного висіли великі медальйони. Вони відразу почали шепотіти заклинання, і за кілька хвилин над нашими головами небо розгорнулося, перетворилося на великий, бездонний портал. Здійнявся сильний вітер, який безжально колихав моє волосся, який підхоплював пісок та боляче бив по обличчю та шиї.

Я хотіла побачити у натовпі короля. Тулая. Брата. Але окрім Деміана та ще пари людей, всі інші були одягнені однаково. Я не могла відвести погляд від Деміана. Він не дивився на мене, але, зрештою, мабуть, він відчув на мені свій погляд і обернувся. Холодність, обачність і жодної крапельки тієї теплоти, яку я пам'ятаю. Немов… зовсім інша людина. Неможливо так грати… чи можливо?

«Я втомився від цих снів, Торі. Я боюся... що втрачу тебе, що тебе вб'ють. Нині я просто не знаю, як тебе захистити. Точніше… знаю, але не певен, що ти пробачиш мені і захочеш бути зі мною всю решту життя. Мене злить все, що відбувається. Злить, що… мене багато що злить. Моє минуле. Мої помилки. Моє… колишнє життя. Мені здавалося, що я все знаю. Але виявилося, що… нічого не знаю. Що заплутатися в цьому житті так легко і так легко зробити один необачний крок, який зруйнує все навколо. Я… не вмію кохати, Торі. Я, як і Хаос, я – егоїст»

«Не смій мене не слухати, Торі. Я не бажаю, щоб мої сни... стали реальністю. Я не хочу втратити тебе, ти чуєш?!»

«Я відчуваю поруч із тобою себе... живим, у безпеці від свого минулого. І я боюсь... що ти можеш зникнути, втекти від мене».

Я згадувала його слова, і щось почало мучити мою душу. Вітер посилився, моя мати щось казала мені, але я не чула. Деміан під гуркіт голосів, що повторювали те саме заклинання, повільно почав підходити до помосту, а потім, піднявшись, підійшов до мене.

— Почнемо нову історію, Торі?

У його руках з'явився ніж.

— Не боїшся більше своїх снів, Деміане? - запитала я.

Його брови повільно зігнулися, в його очах було питання. Я не відповіла, але… зрозуміла. Чоловік хмикнув. Поки він креслив мені на грудях якийсь знак острієм свого леза, мені не було боляче, але я чула крики матері.