Розділ 26.

Прокинулася я від холоду та дикого болю в руках. Спробувала розплющити очі, але одразу ж заплющила, не вірячи в те, що побачила. Спробувала розім'яти тіло, але руки були скуті важкими кайданками за спиною. Я сиділа на холодній, бетонній підлозі в якійсь сирій, смердючій в'язниці. Залізні грати, тьмяне світло в коридорі, а навпроти моєї в'язниці, низка інших, чужих, з яких долинали страшні крики.

Почулися гучні кроки, схлипи, дзвін ключів. Зупинились біля моєї камери двоє охоронців. Один відкрив ґрати і з силою вштовхнув чоловіка та жінку. Вони обоє впали біля моїх ніг, і я одразу визнала в них... своїх батьків.

Поспішно зачинили дверцята, кімната спалахнула яскраво-червоним світлом і «конвой» пішов.

— Мамо? Батько? Що відбувається? – крізь сльози заговорила я.

Вони також були зв'язані по руках, батько був побитий, а у мами застигла кров на губах.

— Торі! - заридала моя мама.

— Пробач нас, доню! – прошепотів батько.

Усім нам знадобився час, щоб прийти до тями. Батьки змогли відповзти до сирої стіни та заспокоїтися. В'язницю заблокували від будь-якого впливу магії, тому скільки я не намагалася застосувати свої колишні навички, у мене нічого не виходило.

— Вони всі божевільні! - вигукнула жінка, коли минуло вже достатньо часу і її сльози скінчилися. Я подивилася на неї, в напівтемряві її очі блищали від злості та безвиході.

— Що їм потрібне? Або… їм потрібна лише я? – тихо спитала я. Сил у мене не було на злість чи агресію. Насилу все уявлялося якимось реальним.

— Ми не знали, що Деміан із цих проклятих спадкоємців жерців! - виплюнув батько. - Але тепер ... о, як же тепер все сходиться!

— Сходиться «що»?

Я заплющила очі і поклала голову на холодну і слизьку кам'яну стіну. Десь було чути монотонний стукіт крапель, що стікали зі стін. Я намагалася... уявити, що я є та крапля. Хотілося перетворитися на щось… нікчемне, дрібне, неживе. Побути просто камінчиком, якому немає справи до цього світу та людських інтриг. Важко бути людиною. Заздрю вже навіть каменю: байдужому, твердому, глухому та сліпому.

— Деміан вважався найкращим мисливцем, одним із наближених до короля і ставлення до нього було інше, — пояснив батько. - Але він, здавався, завжди... особливим, іншим, відчуженим. Усі мисливці перевірялися на вірність та відданість королю. А Деміан завжди був настільки фанатичний, як й інші. Я не був упевнений... але тепер мені доповіли і все сходиться. Деміан вбивав не тільки мандрівників, а й мисливців. Ось чому ніхто не повертався зі світу Хаосу, ось чому їх знайшли мертвими за дивних обставин. Він позбавлявся всіх, хто був причетний до божественної крові.

— Жерці хочуть переписати історію знову, стерши з лиця землі всіх, хто був тим чи іншим способом причетний до Тулая чи Хаосу, - додала моя мати. – Вони шукали мене, тебе – тому що ми є частиною тієї історії, яка була пов'язана з божественними силами.

— Мені спочатку здавалося, що Деміан просто усвідомлює цінність свого життя і тому не прагне знайти артефакт так швидко. Для ритуалу був потрібен артефакт - та сила, яка прикличе Хаос, і зможе закрити портал ззовні. Потрібні були медальйони для відкриття порталу. Кожен медальйон мав свою силу, що дозволяв мандрівникам переходити межі світів. Всі разом вони відкрили б один портал, який веде в ту точку, яку вказали б жерці за допомогою магії. І потрібен був такий, як Деміан, який зміг би скористатися, увібрати твою силу в себе, щоб закрити портал з цього боку.

У мене голова розколювалася на тисячі уламків.

— Стривайте, — стомлено пробурмотіла я. – Жерці та Тулай не на одному боці?

— Ні, Торі, - відповіла жінка. - Жерці були завжди поряд з Тулаєм, спрямовуючи його, звеличуючи, підтримуючи і вихваляючи, як кращого бога, зміцнюючи його гнів у батькові. Коли відкриється портал, до нього потраплять усі, хто має силу Хаосу. І Тулай, зокрема теж. Вони будуть замкнені назавжди в одному просторі. Деміан убив майже всіх мисливців, усіх носіїв крові Тулая. А ті, кого він ще не дістав, уже сидять у в'язницях і будуть страчені, як і ми всі. Тулай навіть не підозрює, що його дурять. Він лише… - моя мати знову схлипнула, - він лише інструмент у їхніх руках, чудовисько, в якому живе лише помста та злість на батька.

— Все заплутано, Торі, і зрозуміти, хто на чийому боці майже неможливо, - зітхнув батько. - Деміану потрібна була не тільки ти, а й Лорі, як той єдиний свідок усієї несправедливості, як свідок початку війни.

— І ви ніколи не спробували зустрітися з Тулаєм? Пояснити йому, розповісти, що ти його мати? – дивилася я на жінку.

— Свого часу намагалися, - відповів за неї батько.

— Ми не намагалися! - почула я тиху відповідь матері. – Ми… хотіли, щоб про мене забули, щоб просто дожити своє життя, як звичайній смертній людині. І що я могла сказати синові? Правду? Про що? - істерично засміялася жінка. – Що я – жива, що через мене Хаос… – вона зітхнула і похитала головою. - Він колись мені казав, що відмінність бога і людей в тому, що душа його не може зрозуміти дві сторони, не може бути заповнена любов'ю та помстою одночасно. Люди можуть кохати та ненавидіти, а от боги – ні. Одне почуття змінюється іншим. Він кохав мене, а потім зненавидів. І вирішив помститися. У його душі живе помста. І щоб її витиснути з його душі, треба… може, треба, щоб він знову покохав...