Розділ 18.

— Хто? - не вірячи в почуте, перепитала я і рвонулася з місця до чоловіка.

— Торі, НІ! - його слова я почула, але не усвідомила його наказ. А потім уже було надто пізно.

Чоловік у хутрі підняв руку і в мене полетіли сотні осколків. Я закрила обличчя руками і зігнулася, вже зіщулившись від майбутнього болю. Почувши дику лайку, я подивилася крізь пальці на те, що відбувається. Деміан зупинив магію, що летіла у мене, зусиллям волі змусивши їх змінити напрям у зворотний бік. Вони миттєво врізалися в тіло чоловіка і навіть зачепили Деміана, від чого я закричала.

Мій чоловік відкинув мертве тіло у бік, з якого стирчали сотні крижинок. Але на Деміані вони швидко зникли, залишивши лише рани.

Я навіть з місця не могла зрушити, настільки все було швидким, жахливим і незрозумілим.

— Деміане... — тихим, охриплим голосом гукнула я чоловіка.

Він поволі розвернувся. Він був злий. Довго оглядав мене з ніг до голови, поки не запитав.

— Ти ціла?

Я змогла лише кивнути.

— У карету. Негайно! - тихим, злим голосом наказав він і я мовчки підкорилася. Сльози текли безперервними струмками. Від страху за своє життя. Від нервового зриву. Від страху за його життя. А в голові продовжував звучати чоловічий голос "ЇЇ БАТЬКО".

Ми знову пройшли повз убитих наших слуг. Сльози починали душити мене. Навіщо моєму батькові наймати найманців та вбивати невинних людей? Чому Деміан зараз настільки жорстокий до мене?

Підійшовши до карети, у мене вже в душі вирував гнів. Я різко розвернулась і звернулася до Деміана.

— Нам потрібно...

— У карету! - прогримів Деміан, а сльози з новою силою потекли по щоках.

— Не кричи на мене! -  своєю чергою закричала я і вчепилася руками в тканину сукні. Не могла дивитися на нього пораненого, але ще більше не могла бачити в його очах гнів. Ми щойно пережили такі жахливі події, чому він настільки злий на мене?

— Що з тобою? Це через ті слова про мого батька? - спробувала з'ясувати я.

Деміан спершу так зло подивився на мене, довго й невідривно дивився на мої сльози, а потім підійшов і з усієї сили вдарив кулаком по дверцятах карети. Я злякалася ще більше. Він стояв до мене спиною, я не бачила його обличчя і не могла зрозуміти, що він зараз відчуває.

Я скрикнула, коли чоловік схопив мене за руку, притяг до себе, а потім трохи піднявши, досить грубо притулив до карети. Я навіть спершу витягла руки, боячись його гніву, який мав зараз обрушитися з усієї сили на мене. Аж раптом побачила в його очах... не гнів.

— Не смій мені не підкорятися, Торі. Я не бажаю, щоб мої сни... стали дійсністю. Я не хочу втратити тебе, ти чуєш?! - і він струснув мене, і пильно вдивився в мене, шукаючи відповіді в моїх очах.

— Тебе довго не було...

— Я наклав проклятий захист на твою карету, Торі! - чути було в його голосі ще злі нотки. - Ти була б у безпеці! - майже прошипів Деміан.

— П-пробач...

Мої вибачення були заглушені жорстким поцілунком. Він ніколи мене так ще не цілував. Мені не вистачало повітря, мої губи боліли від його тиску, але поцілунок здавався нескінченним. Я відчула весь його страх та біль.

— Ніколи... ніколи більше не лякай мене так, - прошепотів він, торкаючись своїми губами моїх. Я ледве дихала, переводячи подих, але змогла пообіцяти йому, що він просив.

Він стомлено притулив свою голову до моїх грудей і також довго, як і я, вирівнював своє дихання, заспокоював свої страхи.

Він обережно поставив мене на ноги, відчинив дверцята і допоміг сісти усередину.

— Чекай мене тут, - наказав він. – Я відкрию портал.

Я слухняно кивнула і заприсяглася собі більше ніколи не робити дурниць. Хоч і почала нервувати, бо його знову довго не було. А коли карета рушила, а його не було, то зовсім злякалася, але змусила себе виконати наказ.

У вікні я вже побачила... що Деміан переніс мене одразу додому. Ось і знайомий особняк, який мав послужити мені домом минулі два роки.

Розуміючи, що я вже в безпеці, я взялася за дверцята, щоб вийти, але вони різко самі відчинилася і я побачила Деміана. Вийшовши з карети, я виявила, що з другої карети виходять Івілі та інші слуги.

Я запитливо подивилася на Деміана.

— Вони виконали мій наказ, і їхню карету я також накрив захисною магією, — дорікаючим тоном промовив він і взявши мене за руку, повів у будинок.

Нас зустріла Ірен, але Деміан одразу зупинив її грубим тоном.

— Не зараз, мамо.

Я ледве встигала за ним сходами. Після всього пережитого в мене ще тремтіли ноги. А ще… виявляється боліла нога, якою я спіткнулася через корінь. І поки поспішала за чоловіком, з жахом розглядала його рани та порваний одяг. Не дивно, що Ірен з таким подивом розглядала нас. Моя сукня також була забруднена і низ трохи порваний.

Деміан відчинив двері у свою спальню і пропустив мене першою. Я зітхнула з полегшенням, усвідомивши, що ми вдома і все позаду, хоч у голові був повний безлад.