Розділ 12.

"Залишся зі мною".

Не змогла я цієї ночі заснути. Все дивилася на Деміана, що лежав поруч, тримаючи мою руку і згадувала його поцілунок. Такий ніжний, солодкий, до тремтіння лагідний. Напевно... я так уявляла собі перший поцілунок. Я повірила йому. Повірила його словам, його клятві.

Наступного дня ми поїхали до моїх батьків. Стільки часу минуло, і я страшенно скучила. Навіть не підозрювала всі ці роки, що я справді сумувала за ними. Я одразу помітила щось недобре. Одразу відчула якусь порожнечу. Вікна були всі зашторені, сад вже давно ніхто не доглядав. Так само, як ніхто не підмітав тротуари біля будинку.

Я вискочила з карети і побігла до будинку. Ворота були відчинені. Я промчала повз сад, на ходу помічаючи все, що так сильно впадало в очі. Вхідні двері були відчинені. Але зробивши лише кілька кроків, я завмерла, не в змозі навіть закричати, покликати когось.

Мене наздогнав Деміан і теж зупинився, обводячи поглядом все навколо. Я відчула його руки на плечах.

— Мамо! Тато! – нарешті закричала я. - Хто-небудь тут є? Це я, Торі!

Сльози застилали очі. Все навколо було накрито білою тканиною, наче в будинку ніхто більше не жив. Мов його залишали усвідомлено і назавжди...

— Що могло статися з ними? – тремтячим голосом запитала я.

Деміан узяв мене за руку.

— Де кабінет твого батька?

Я провела його в кабінет, але й там усі меблі були захищені від пилу, покриті легкою білою… ні, вже сірою, брудною від пилу матерією.

Деміан підійшов до столу та зірвав тканину. У повітрі здійнявся клуб пилу.

— Тут ніхто не живе вже давно, Торі. Артефакт працює на тебе? – кивнув він на поштовий артефакт.

— Я не знаю. Ніколи ним не користувалася, – схлипнула я і підійшла ближче. Піднесла руку і на нас обрушилася велика стопка листів.

Я взяла до рук одного листа, але через сльози не могла нічого прочитати. Деміан навпаки, почав розбирати пошту.

— Тут є листи від моєї матері. Самий ранній був… рік і сім місяців тому. Прийдеться забрати з собою всі листи. Може раптом знайдемо тут щось важливе. У тебе ще є родичі в місті? Хто може знати, що сталося з ними?

Я не вірячи в те, що відбувається, похитала головою.

— Торі, люба, - чоловік опинився переді мною і взяв мої похололі руки у свої, змусив подивитися йому в обличчя. - Обіцяю, що ми все дізнаємось і знайдемо їх. Якщо вони померли – буде у королівській службі документ. Якщо з ними щось трапилося інше – ми обов'язково дізнаємося про все та знайдемо їх, чуєш мене?

Я озирнулася на татовий кабінет. Померли? Ні... вони не могли померти! Але все було дуже дивним. Звільнені всі слуги, будинок відкритий, наче він виставлений на продаж, меблі всі накриті.

— У мене тут є подруга, Еллі. Вона має щось знати про них, – промовила я.

— Добре. Їдемо до неї, - заявив Деміан, взяв із собою всі листи, і вивів мене з дому. Поки ми їхали до Еллі, я сиділа поряд із Деміаном. Він обіймав мене і весь час заспокійливо гладив.

— Цікаво, чи отримали вони перші листи Ірен? - висловила я думки вголос.

— У самому ранньому листі від неї згадується, що вона вже їм писала, але не отримала відповіді. Гадаю, вони читали їх. Та не відповідали.

— У тата не було ворогів, - намагалася я згадати все, що знала про свою родину.

— Зараз вислухаємо твою подругу. Може, вона проллє світло на всю цю ситуацію.

Як виявилося, Еллі за ці два роки вже встигла вийти заміж та народити сина. Вона переїхала в інше місто і жила щасливо зі слів батьків. Я запитала, що вони знають про моїх батьків.

— Вони зібрали речі так раптово, що ми всі дізналися про їхній від'їзд лише наступного дня, коли вони зникли. Ми прийняли на роботу деяких ваших слуг, - м’яко проговорила мати Еллі.

Я попросила дозволу поспілкуватися зі слугами. Мені дозволили, але вони не змогли нічого чітко пояснити. Увечері усіх слуг викликав батько, виплатив допомогу та зарплатню, наказав за ніч прибратися в будинку і на ранок вони вже були звільнені, а мої батьки зникли з міста.

— Так не буває! Мої батьки... вони навіть не продали будинок. Куди вони могли поїхати? Вони не мали стільки грошей, щоб купити нерухомість в іншому місці! Вони не могли так швидко зібратися і покинути рідну оселю! - я не знаходила собі місця, крокуючи вітальнею у маєтку Деміана і заламуючи собі руки.

— Торі, - спіймав мене в обійми чоловік і я притулилася до нього, тому що мені хотілося зараз лише плакати. Від страху. - Головне, що вони не вмерли, адже так? Вони живі.

— Пройшло вже стільки часу, Деміане! Вони ж отримували листи від твоєї матері, вони могли б дати їй знати або мені про своє місцезнаходження! - я уперлася лобом у його тверді, гарячі груди.

— Ти маєш рацію...

— Вони образилися на мене! Образилися, що я так з ними вчинила!

— Не кажи нісенітниці, Торі! - суворим тоном промовив Деміан. - Жодні батьки не ображатимуться на свою дитину після подібного. Тим більше не повідомляти їй про своє місцезнаходження.