Розділ 11.

Пробачайте за затримку та ловіть смачний шматочок))

— Хіба ти не замовив нам окремі кімнати? - я не відійшла ще від іншого шоку, як раптом виявилось, що Деміан замовив одну кімнату для нас двох.

— Ти моя дружина, не забула? - з сумною усмішкою промовив він.

— А ти не забув, що ми спали у різних кімнатах?

— Вікторіє, - він підійшов до мене і поклав свої руки мені плечі, - ми в готелі, де зупиняється часом будь-який зброд. Як ти гадаєш, я можу ризикувати тобою? Чи можу дозволити залишити тебе без охорони?

Я дивилася на нього і розуміла, що він має рацію, і все ж...

— Ти минулої ночі мене сама запросила до себе. Не з'їм я тебе, Торі. Іди перша прийми гарячу ванну, потім нам принесуть вечерю. Івілі покличу тобі на допомогу.

Мене розгорнули та підштовхнули до ванної кімнати. Івілі щось щебетала, але я її майже не слухала. Я намагалася вкласти у своїй голові те, що розповів мені Деміан про наш світ. І до вечері я вже була готова засипати його новими питаннями.

— Ти сказав, що не захищаєш Хаос, але не здається тобі, що у твоїх словах пролунав саме натяк на те, що вся ворожнеча проти нього – велика помилка.

— Ти вважаєш, що йому є прощення? - посміхнувся Деміан. - Він занапастив людей у такій кількості, що тобі й не снилося.

— Люди вбили його кохану. Ти сам казав, що злість провокує нас на необдумані вчинки та помилки. Ним керували емоції.

— Намагаєшся смерть виправдати... емоціями? Якби вбили, наприклад, твоїх батьків у пориві агресії, ти змогла б зрозуміти та пробачити вбивцю? Впевнений, що ні, – чоловік виглядав якимсь холоднокровним. Таким, яким я знала його раніше.

— Не пробачила б, - погодилася я. - Але, можливо, зрозуміла б і обрушила свою злість також на тих, хто підштовхнув убивцю до такого кроку.

Деміан завмер, дивлячись кудись у порожнечу.

— Вікторіє, давай поки закриємо цю тему, добре?

— Ти продовжиш вбивати мандрівників? Відповідай, чому король так прагне продовжувати війну з Хаосом? І до чого тут данина?

— Я не на всі запитання знаю відповіді. Пробач, - підводячись з-за столу глухо промовив чоловік і попрямував до нашого ліжка, на ходу знімаючи одяг. Він так і не закінчив свою вечерю. А в мене теж зник апетит.

Я вже лягла спати, коли Деміан зачинився у ванній кімнаті. Він не викликав свого слугу, вирішивши зробити все сам. Його не було довго, а мені не спалося. Я лягла на край ліжка, бо тут було місця в рази менше, ніж удома.

Не знаю скільки часу минуло, але я вже почала засинати, коли відчула, що чоловік ліг поряд. Від нього пахло ялівцем. Такий заспокійливий та сильний аромат огортав мене, що я швиденько заснула. Але вночі я різко прокинулася від його крику.

— Деміане, - тихо, з тривогою покликала я його. Він уже сидів до мене спиною, закривши обличчя руками. - Деміане, знову той самий сон?

— Так, - глухим голосом відповів він.

Я широко розплющила очі спостерігаючи як на його спині дивним, магічним світлом світяться його рани. І з'являються нові...

— Деміане? Що відбувається? - зі страхом запитала я.

Він видав тихе гарчання і подався трохи вперед, коли на його плечі з'явилася різана рана, що світилася синім світлом.

Я зіскочила з ліжка і присіла перед чоловіком.

— Зі мною все гаразд, - я бачила на його обличчі біль і мені це зовсім не сподобалося.

— Нічого не гаразд! - вигукнула я і сльози обпалили очі.

— Тш-ш, - він притягнув мене до себе і погладив по волоссю. - Все пройшло, заспокойся.

Я була притиснута до нього, і все ж таки могла розглянути його нову рану.

— Перстень із тобою? – уточнив він. Я кивнула. А потім торкнулася його рани пальчиками.

— Як? Чому це сталося, Деміане?

— Не знаю, — прошепотів він, зариваючись обличчям у моє волосся.

Він зробив глибокий видих, ніби видихав біль. Я трохи відсторонилася і придивилася до його обличчя. У світлі ламп мені здалося, що його око стало ще більш помутнілим.

— Ти погано бачиш?

Деміан скривився і кивнув головою.

— Лягай спати, Торі. Зі мною все в порядку.

Мене розривало на частини. Вчинки цього чоловіка мене відштовхували від нього. Але його рани, муки, втрата пам'яті - не давали мені спокою і турбували моє сумління. Я не могла дивитися на його страждання, мені було шкода і в ту ж хвилину я... побоювалася цієї людини, боялася і вважала її за вбивцю. Якби тільки він сказав, що шкодує за минулим, що ні за що в житті не повторить помилки минулого...

— Торі! - уже більш вимогливо попросив він і трохи відштовхнув мене, підводячись з ліжка.

Він підійшов до вікна, відкрив його і підставив обличчя нічному вітру, що увірвався до кімнати. Я ще якийсь час стежила за ним. Не знаю чому. Щось намагалася зрозуміти, дивлячись на нього. І як тієї ночі, побачила в його очах сльози. І біль, що спотворило його обличчя. Кого він міг втратити у минулому? Він шкодує про вбивство дружини? Чи це зовсім інше?