Розділ 9.

Я не довго сиділа біля фонтану, бо буквально за п'ять хвилин пішов дощ. Я повернулася до кімнати, але не поспішала знімати піджак чоловіка. Він зберігав його тепло, запах. Я раптом подумала, що цілком можливо про вбивство його дружини наговорила Ірен, щоб налаштувати сина проти мене. Але я обмірковувала і ситуацію, якщо історія про вбивство виявилася би правдою.

Мене розривало на частини. Я боялася Деміана, але якась частина мене намагалася стати на його захист, повірити йому. «Не має наміру озиратися на минуле». Може його втрата пам'яті - це воля богів, щоб він прийшов до тями, щоб більше не чинив жахливих вчинків?

Він так і не відповів щодо лікування своїх ран. Вже минуло стільки часу! Я тихенько постукала до його спальні. Мені здалося, що я почула тиху відповідь і несміливо увійшла. У кімнаті панувала напівтемрява і я побачила чоловіка, що лежав на ліжку. Деміан спав. Я залишила його піджак на кріслі і... слідуючи якомусь внутрішньому пориву, підійшла до чоловіка. Йому щось снилося. Він тихенько здригався і періодично мотав головою, наче проганяючи свій страшний сон.

— Я мушу... мушу... — почула я його тихий шепіт. - Не вмирай...

На його обличчі виступили крапельки поту. Я поспішила піти, боячись, що Деміан прокинеться і застане мене зненацька.

Я лягла спати, але мені не давав спокою... сон Деміана. А ще я хотіла перевірити свою теорію. Вже скільки ночей я відчуваю чиюсь присутність біля себе. На цей раз я не випила заспокійливу настоянку і всіма силами намагалася не заснути. Я вже подумала про те, що мені справді все наснилося, як раптом тишу розрізав чоловічий крик.

Я різко підірвалася з ліжка, але відразу лягла назад і прикинулася міцно сплячою. Скрипнули двері і я почула ледь помітні кроки. Мені здавалося, що шалене биття мого серця не почує хіба що глухий. Але я продовжувала глибоко дихати та не рухатися. І ось, я почула як тихесенько рипнуло крісло, що стояло біля мого ліжка. Я чекала, але більше нічого не діялося. Я лежала спиною до нього, тож не бачила, що він робить. Просто сидить?

Я розплющила очі і стала прислухатися. Так тихо... Закусила нижню губу, питаючи себе чи правильно я роблю? Може, забути про все, як поганий сон?

Я повільно обернулася і придивилася до темного силуету у кріслі навпроти мене. У моїй кімнаті було вимкнено всі лампи, тому я не могла роздивитися його обличчя. Подумки промовивши заклинання, я ввімкнула лампи на столах. Яскраве світло засліпило нас, і Деміан навіть відвернув обличчя, але... я встигла помітити... в його очах сльози.

— Деміане...

— Пробач, я не хотів тебе налякати та розбудити.

Я сіла на ліжку, пильно вдивляючись у його обличчя.

— Тобі сняться кошмари? З твого минулого?

Чоловік заплющив очі, намагаючись не видати мені своїх почуттів.

— Так... якісь уривки, - нарешті сказав він. - Кожну ніч.

— І ти приходиш до мене щоночі? - тихо спитала я, хоч і знала справжню відповідь.

Деміан довго мовчав, потім кивнув.

— Я відчуваю себе поряд з тобою... живим, у безпеці від свого минулого. А ще я боюсь... що ти можеш зникнути, втекти від мене.

Він несподівано встав і попрямував до своєї кімнати.

— Вибач мені, Торі. Я більше не заважатиму тобі. Добраніч.

— Деміане! - я гукнула його швидше, ніж змогла оцінити свої почуття та подальші дії. Я квапливо встала з ліжка і підійшовши до нього, взяла його за руку. - Не йди. Будь ласка. Ти можеш залишитись... тут.

Я чула, як почастішало його дихання. Він відвів погляд убік і я зрозуміла, що він зніяковів. Мабуть, йому було соромно за свою слабкість.

— Це нормально. Кожному з нас сняться погані сни. І... кожен з нас часом потребує... один одного.

Я взяла його за руку і підштовхнула до ліжка.

— Але перед сном треба ще раз обробити твої рани. Вони знову кровоточать.

Я не дала йому схаменутися, і залишила його одного. Пройшла до його кімнати, взяла все потрібне і повернулася. Деміан, збентежений, сидів там, де я йому наказала.

Я не могла більше дивитись на його рани. Серце кров'ю обливалося, коли я знову знімала закривавлені пов'язки. Це вже не рани. Це вже якесь прокляття!

— Нам треба щось робити із твоїми ранами. Так не повинно продовжуватися, - серйозно промовила я. - Може, є інші лікарі, які підкажуть, що необхідно зробити?

— Я й сам чудово розумію, що ці рани не вилікуються магією цього світу. Вони... досить специфічні.

— Добре. Тоді мають бути... якісь маги, які вміють користуватися чужорідною магією, - не вгавалася я.

Деміан відвів погляд.

— Так, мають бути. У короля, – крізь зуби відповів він.

Я насупилась.

— Адже ти працював на нього. То чому б не звернутися по допомогу? Може, навіть таким чином проллється світло на те, що з тобою сталося!

— Все не так просто, Торі.

Я підняла брови і схрестила руки на грудях.

— На мою думку, елементарно. Ти повинен...