Розділ 5.

Не роздумуючи, я кинулася в кімнату Деміана. Забувши навіть накинути халат, тремтячими руками відчинила ці прокляті суміжні двері й увірвалася в напівтемну кімнату.

Чоловік стояв спиною до мене, відкривши навстіж вікно і висунувши голову в нічну прохолоду.

— Деміане?

Він різко розвернувся до мене, трохи злякавшись. Мабуть, він не чув як я увійшла. Біля його ліжка горіли світильники, кидаючи тіні на стіни та на його обличчя. Я почула його галасливий видих і потім  його слова.

— Вибач, я... не хотів тебе налякати.

— Але що сталося? Тобі наснився поганий сон?

Деміан окинув мене поглядом, і я трохи зніяковіла та прикрила себе руками. Чоловік різко повернувся до мене спиною і уперся долонями у підвіконня.

— Неважливо. Іди до своєї кімнати.

Я навіть якось неприємно зіщулилася від його холодного тону. Я стиснула губи від образи і вже хотіла розвернутися і піти, як помітила спочатку на його спині, а потім і на ліжку сліди крові.

— Рани знову кровоточать. Потрібно змінити пов'язки та обробити...

— Іди, Вікторіє. Я хочу бути один! - його рик уже був схожий на голос того, кого я знала два роки тому.

То він просить стати його другом, вибачається за те, чого не пам'ятає, і одразу гарчить і проганяє геть! Навіть сльози обпалили мої очі і все ж таки, йдучи, я скористалася заклинанням знеболювання.

Зачинила двері, ледве стримавшись, щоб не грюкнути ними якнайголосніше і лягла спати. Витерла сльози образи і заснула лише, коли перші промені сонця торкнулися моїх ніг.

Я проспала майже до полудня. Івілі не турбувала мене, тихенько оновлюючи мій гардероб. Так, з моменту повернення Деміана мене не тільки переселили в кімнати господарів, але ще й оновили гардероб. Зізнатися, нові блага сприймалися мною тепер трохи інакше. За два роки я змінила лише три сукні. Раніше я навіть не замислювалася про те, що красиве, нове, модне вбрання - це ще та розкіш.

Я прийняла гарячу ванну, намагаючись викинути з голови нічну подію. Потрібно поводитися більш стриманіше. Повелася на плід своєї фантазії, що чоловікові потрібна моя допомога. А якби він був у цей момент із Софі? А якби мені справді приснився його крик?

Я спустилася вниз, вважаючи, що сніданок пропустила. А як виявилося, ні сніданку, ні обіду поки що не планувалося. Точніше сказати, Жуель поцікавилася буду я обідати наодинці або дочекаюся мілорда.

— А де Деміан? Він також ще не вставав? - насупилась я.

— Він поїхав рано-вранці у справах. Повідомив, що повернеться до обіду, – відповіла вона. Я подивилася на годинник. Мене охопило погане передчуття чи... погані спогади.

— Я пообідаю сама, - сказала я, і потім додала: - І можеш мені не накривати стіл, Жуель. Я піду на кухню.

— Це ще чому? - обурилася жінка. - Герцогині не місце на кухні, Торі! Ти вже забувай жахи минулих років і приймай господарство в свої руки.

— З дня на день приїде Ірен, подивимося на яке місце мені цього разу вкажуть, - пробурчала я.

На годиннику вже була половина третього, а Деміан не повертався. Може... йому погано стало в дорозі? Чи... він знову втратив пам'ять? Чи пам'ять повернулася до нього? Мені не давала спокою вся ситуація, що склалася. Я побоювалася цього чоловіка, я побоювалася приїзду його матері. Мені все одно здавалося, що я тут – зайва. І так хотілося додому.

Я прямувала до своєї кімнати, коли почула шум біля вхідних дверей. Помітила, як у той бік поспішила Софі, і я зупинилася. Голоси були досить гучні та незнайомі. Я вирішила перевірити, що відбувається.

У холі стояла Софі, дворецький та троє незнайомих чоловіків... у формі.

— Зараз нікого з господарів немає вдома, — почула я слова Софі.

— У нас є наказ обшукати цей будинок, — сказав один із чоловіків, високий блондин.

Софі та дворецький переглянулись.

— Хм... прошу, - трохи зам'явшись, промовила дівчина. - А що вам конкретніше потрібно обшукати і у зв'язку із чим?

— Особисті речі хазяїв будинку. Це наказ короля. Більше ми нічого не можемо повідомити. Проведіть, будь ласка, нас до їхніх кімнат.

Троє чоловіків уже пішли за Софі, як я перегородила їм шлях.

— Доброго дня, панове, - сказала я і всі зупинилися, а Софі лише окинула мене зневажливим поглядом.

— Доброго дня, леді. Дозвольте поцікавитись хто Ви?

Я занервувала, але твердо відповіла.

— Герцогиня Нортрон.

Гучний смішок Софі змусив чоловіків перевести свої погляди на неї.

— Вибачте. Але ця дівчина нічим не доведе свій титул. Справжня герцогиня у від'їзді, як я вже казала вам.

— Я – дружина її сина, герцога Деміана Нортрона, герцогиня Вікторія Нортрон, – поспішила відповісти я.

Софі лише скривилася.

— Це люди короля. Що ти збираєшся робити? - хмикнула вона.

Я перевела погляд на чоловіків.