Розділ 3.

— Ось я принесла ще чоловіче вбрання... Ой.

Жуель завмерла, як і я, не в силах відвести погляду від чоловіка. Він стояв без сорочки, в одних штанях, тримаючи в руках вологий рушник. Мабуть, поки я міцно спала, Жуель вже приходила і принесла йому бритву і мило.

Чоловік трохи зніяковів та переводив погляди з мене на жінку.

— Я... напевно принесу краще Ваш особистий одяг, мілорде, — заявила Жуель, перебуваючи ще в певному здивуванні, але признавши в чоловікові герцога.

— Я такий схожий на нього? - запитав у мене ... Деміан?

— Напевно, треба знайти якийсь портрет, щоб Ви самі переконалися у цьому. Вас би ще підстригти...

Чоловік не відводив від мене свого пильного погляду, як у принципі, і я не могла відвести від нього очі. Трохи прокинувшись, я запитала:

— Як Ваші рани?

— Вони кровоточать щодня, ніби їх завдали мені якоюсь магічною зброєю.

— Дозвольте, я подивлюсь?

Чоловік невпевнено кивнув і сів на стілець. Справді, рани знову кровоточили, вони абсолютно не загоювалися.

— Треба викликати лікаря. Потрібно дізнатися, що з Вами сталося і чому Ви втратили пам'ять.

— Та що тут відбувається? Бажаєте, щоб Вас усіх вигнали із цього будинку? - долинув із двору голос Софі, а всього за кілька секунд вона стояла вже на моєму порозі. - Якого Хаосу ти твориш, прокляте дівчисько?!

Але помітивши чоловіка, вона замовкла. Я бачила, як змінилося її обличчя, і як би вона не намагалася зберегти самовладання, вона не змогла взяти себе в руки.

— Деміане?

— Я ж казала, що це...

— Я тебе не питала, - обірвала вона мене різким тоном і підійшла ближче. - Ні, ти не можеш бути Деміаном, - раптом уклала вона і цілком опанувала себе. - Я не можу повірити, що це ти.

— Чому? - раптом спокійно спитав чоловік.

— Подивися на себе! Справжній Деміан ніколи не дійшов би до такого стану!

— Хіба не зрозуміло, що з ним трапилося лихо? - втрутилася я, обурена поведінкою Софі. - Невідомо навіть скільки часу минуло, відколи це все з ним сталося. Він поїхав два роки тому, обіцяв повернутися, але не повернувся і навіть вісточки не надіслав! Він узагалі міг не вижити!

— А тебе це хвилювало я дивлюся в першу чергу, - прошипіла Софі мені, а потім звернулася до чоловіка. - Ви - безперечно схожі на Деміана, але на жаль, Ви - не він. Не знаю в курсі Ви чи ні, але ця брехуха намагається врятувати своє становище цією виставою. Вас не визнає ніхто, у тому числі герцогиня. Так що моя Вам порада: забиратися з цього маєтку, поки я справді не викликала королівську службу.

— Він піде, - не даючи чоловікові сказати і слова, виступила я вперед, чим викликала лише чергове глузування з боку Софі і зневажливий погляд. - Але якщо він не герцог Нортрон, то він не зможе відкрити свій особистий кабінет, адже так?

— Особистий кабінет? - перепитав, насупившись чоловік.

— Кабінет герцога відкривається лише рукою самого герцога, його відбитками пальців, - прокоментувала я. - Адже не буває двох схожих людей із однаковими відбитками.

Софі, здається, навіть не подумала про це. Зовнішня схожість - це одна справа, а ось відбитки... справжній доказ того, ким він є насправді. Здавалося, що її загнали в кут. Тут наспіла Жуель з одягом... герцога, яка була лише трохи завелика. Безсумнівно чоловік сильно схуд за цей час. І тільки-но він вийшов до них, одягнений у свій одяг, я вже не могла повірити, що існує якийсь двійник мого чоловіка.

Жуель також підтримала мою ідею, а... чоловік досить бадьоро і цілеспрямовано пішов до свого кабінету. Зібралися всі слуги, щоб побачити на власні очі «диво». Софі стояла найближче до чоловіка. Деколи я навіть починала вловлювати знайому міміку на обличчі Деміана.

Він торкнувся ручки, зробив паузу і плавно відчинив двері. Слуги радісно загомоніли. Це був справді герцог Деміан Нортрон!

Я побачила розгубленість на обличчі Софі. Вона так дивилася на нього, ніби намагалася... змусити його згадати її. Мені навіть здалося, що я помітила сльози. А наступної хвилини вона обняла його і поцілувала.

— Ось зараза така! - почула я тихий шепіт Жуель. Я обернулася, вона стояла позаду і з жалістю дивилася на мене. - Адже якби не твоя впертість, прогнали б усі хазяїна з дому і що тоді було б? Зник би він назавжди!

— Треба викликати лікаря терміново. Його рани не загоюються. А також сказати його камердинерові, щоб підстриг його і навіть не знаю, як з цими ранами йому прийняти ванну, - промовила я і пройшла крізь натовп слуг на вихід.

Дивні почуття опанували мною. Я не розуміла, що робити далі. Як зміниться життя у будинку з появою Деміана? Найкраще навіть скористатися його безпам'ятством, і попросити його відправити мене до батьків. Так, це буде найкращий варіант! Це саме те, що мені потрібне! А далі нехай самі знаються на всьому!

Про мене всі забули аж до вечора. У будинку стояла метушня. Незважаючи на те, що всі ці два роки всім було байдуже до зникнення господаря, зараз у всіх було свято. Усі метушилися, бігали, наводили порядки. Для мене це все було декілька дивним та диким. Але я була рада, щиро рада, що Деміан повернувся. Живий. Хоча слід було б дізнатися, що з ним трапилося. Вороги? Тоді може на нього знову будуть робити замах.