Розділ 2.

— Вибачте, леді, але мені треба йти, — промовив чоловік і підвівся на ноги, але похитнувся і скривився від болю.

—  А де Ваш дім?

— Я — волоцюга, я не маю дома, — задумавшись про щось своє, відповів він.

— Але ж Ви поранені! - не вгамувалася я, боячись відпустити цю людину, таку схожу на Деміана. - Зачекайте, заждіть! У Вас є шлюбне татуювання на руці?

— Що? Дівчино, не смішіть мене. Ви явно обізналися. Я співчуваю Вашому горю, але я точно не можу бути... Вашим чоловіком.

— Ось така, дивіться, як у мене! - і я витягла руку, демонструючи своє татуювання. - Покажіть свою руку, будь ласка.

— Немає в мене жодного татуювання, леді, - досить сердито промовив чоловік і зробив кілька кроків уперед, але тут же уперся спиною об кам'яну стіну і заплющив очі. Він досить голосно вилаявся і відсахнувся від стіни.

Чоловік був одягнений у стару, порвану сорочку, про колір якої взагалі було важко сказати. Мішкуваті штани та брудні черевики, які здавались були великими для нього. Як тільки чоловік відсторонився від стіни і пішов далі, я помітила сліди крові на сорочці. Здається, він поранений...

— Вам потрібна допомога. Ви поранені, - впевнено наздогнавши його і зупинивши, заговорив я.

Його погляд був переповнений злості та обурення. Його погляд так був схожий на... погляд герцога.

— Вам нікуди йти, адже так? А я... я можу допомогти.

Чоловік перевів погляд на ледь помітну точку вдалині. Це була процесія. Він, ніби, був засмучений, що не зміг піти за ними і здобути пару монет.

— Я дам Вам грошей, їжу, - вирішила допомогти зробити йому правильний вибір. - А якщо Ви опинитеся герцогом Деміаном Нортроном, то Ви більше не будете ні в чому потребувати!

Чоловік кинув на мене дивний погляд. Може, думає, що я божевільна?

— Покажіть ще раз своє татуювання, - попросив він.

Я охоче простягла руку. Довгі рукави його сорочки не давали мені побачити його зап'ястя. Чоловік невпевнено підняв руку, закотив рукав. У мене в цей момент навіть серце зупинилося, коли я також звернула свій погляд на його широке зап'ястя. Я не змогла стриматися і підійшла ближче, торкнувшись його опіку, на тому самому місці, де було татуювання. Але ж воно було! Було! Його контури видно!

— Гей, дівчино! Цей жебрак до Вас пристає? - почула я позаду себе гучний бас і обернулася. До нас підходила висока людина у формі. - Ану пішов від неї! Хочеш заночувати у в'язниці? - це він уже погрожував... чоловікові, що стояв зі мною поруч.

— Ні, ні! - я закрила його своєю спиною і швидко промовила. - Нічого не трапилося. Я знаю цю людину. Не чіпайте його, він піде зі мною.

— Знаєте цього... безпритульного? Він Вас чимось залякав? - не вгавав королівський страж.

— Ні, - квапливо відповіла я. - Ця людина... мій чоловік.

— Чоловік? - неприємно здивувався незнайомець і оглянув мене з ніг до голови. - Ви, звичайно, не графиня, але й не жебрачка. Адже Ви не вкрали ці продукти? - і він показав на кошик, повний продуктів.

— Звичайно ні. Я працюю у герцогині Нортрон. Я - не... жебрачка. Мене відправили за продуктами на ярмарок.

— Ну, то виконуй свою роботу. Чого до цього безпритульного пристала? - коли чоловік дізнався ким я працюю, то одразу його ставлення до мене дещо змінилося. - А якщо бажаєш чоловіка, то довкола тебе знайдуться кращі екземпляри, аніж цей жебрак.

— Ми вже йдемо. І жодних чоловіків я не шукаю, - заливаючись рум'янцем від сорому, промовила я. Схопила корзину, взяла... нещасного під руку і повела в бік будинку.

Пройшовши досить велику відстань, чоловік різко зупинився.

— То хто Ви така? - очікуване питання після всього почутого ним.

— Це довга історія. Але я майже впевнена, що Ви - герцог Нортрон.

— А що буде, якщо я їм не опинюся? – запитав він з легкою посмішкою.

Я задумалася, але впевнено відповіла:

— Я вилікую Ваші рани, дам їжі, грошей у мене, на жаль, немає, мені не платять... але я обов'язково щось придумаю.

— Ви шукаєте свого чоловіка чи чоловіка своєї господині?

Я відвела погляд убік, намагаючись зрозуміти, чи правильно я роблю. Але знову глянувши в обличчя чоловіка, хоч і брудне, заросле, я не могла забути ці очі. Гаразд, поголю, помию і тоді... подивимось. Даремно даю тільки надію цьому нещасному.

— Я шукаю не чоловіка, а сина... своєї господині, який пропав два роки тому.

— Ви приведете мене до неї та що потім? Я впевнений, що не можу бути... герцогом.

— Ви ж стверджуєте, що не пам'ятаєте хто Ви, звідки ж така впевненість?

— Хіба мене ніхто не кинувся шукати за ці два роки? Не думаю, що герцоги пропадають так безслідно та безшумно.

Чоловік мав рацію. І я не знала, що відповісти йому. Я не мала прав, щоб кинутися його розшукувати, а щодо його матері та сестри... мені не було чого сказати.

— Добре, перевіримо Вашу теорію, — раптово погодився чоловік.