Глава 18

Рита

В дитинстві я жила за два кроки від школи і завжди вибігала в останню хвилину, щоб не запізнитися. Сьогодні вранці відбувалося щось подібне. Хоча до нової “роботи” було ще ближче, Тимофій наче навмисно вимотав мені зранку всі нерви. 

– Ти йдеш снідати, чи тебе полити холодною воличкою, щоб прокинувся? 

Я вже тричі будила свого впертого сина і він знову накривався з головою ковдрою.

– Мамо, відстань! Я все встигну.

Чорна чуприна сховалася під подушку і мені довелося силою його стягувати. 

– Я тобі зараз відстану! Негайно піднімайся, я хочу упевнитись, що ти знову не прогулюєш! Мені треба йти, Тімо, не буди в мені звіра!

– Ага… голодного зайця… – він широко позіхнув і неохоче поплентався у ванну. 

Я швидко закину хліб у тостер, дістала м’який сир и джем на вибір та поставила чайник. Коли Тіма до мене приєднався, часу залишилося обмаль, але син дивився на мене з-під лоба.

–Ти не хочеш сказати, в чому справа? – не витримала я.

– В твоїй роботі, – він на мене не дивився, а навмисно голосно колотив ложкою в чашці з чаєм. 

– А що не так з моєю роботою?

– Те, що ти будеш домогосподаркою у цього Вячеслава. Як служниця…

Я ледь не впустила свій тост.

– Що ти сказав?! Ану подивись на мене! Звідки це в тебе, Тімо, ти так говориш, наче народився в родині аристократів десь у Британії. 

У відповідь я почула щось нерозбірливе і серед його мугикання булот слово “батько”. Звичайно! Як можна було не здогадатись, хто закинув в душу сину таку зверхність? Відколи Дігтярьов піднявся у цьому житті і почав крутити власний бізнес, він став вважати себе людиною з блакитною кров’ю. І, мабуть, багато разів казав про це нашому сину. 

– А тепер слухай уважно! – я змусила Тимофія підняти голову. – Ти пам’ятаєш свого діда Миколу? – він кивнув і я продовжила. – Він що був мільярдером з золотою копальнею? Чи нафтовим магнатом? І при тому ти ніколи не жалівся, що тобі з ним погано.

– Авжеж, – Тіма почухав потилицю і розтріпане волосся ще більше. – Він же вчив мене водити машину. 

– І не тільки! Ти з ним їздив і на риболовлю, і на море, і на всі твої змагання дід також приходив. Те що він після пенсії працював звичайним садівником в лікарні, тебе не чіпляло. 

–Так то дід…

– Тобто ти вважаєш, що для чоловіка робота не така принципова? А якщо ти так впевнений, то спробуй попрацювати сам. Я вже тобі пропонувала!

Мені набридли ці суперечки, тому я ковтнула залишки кави і вискочила з кухні, щоб зібрати речі. Вже коли я взувалася, Тіма теж вийшов і стояв, роздивляючись щось на підлозі.

– Ти довго у нього працюватимеш?  

– До обіду, а що таке?

– Ні, я маю на увазі, ти ж лікар, а не нянька! 

– Як тільки знайду місце лікаря, звичайно спробую влаштуватись. Але поки буду допомагати з Веснянкою, сподіваюсь, ти подумаєш над цим і припиниш влаштовувати мені бунт. 

Будильник пілікнув, нагадуючи, що вже дев’ята і я, піходпивши сумку, зачинила за собою двері. Цю розмову ми могли продовжити і потім, а ось запізнюватися в свій перший робочий день будо моветоном. Я натиснула кнопку дзвінка. 

– Вітаю… – слова так і застигли на язиці. 

Вячеслав відчинив двері, а я стояла і просто на нього дивилась. От тобі й нелюбов до “прилизаних” чоловічих образів! 

Краватка була перекинута у нього через шию, а верхні гудзики він застібав вже на ходу і в цій недбалості було щось дуже сексуальне. Я навіть розгубилась, бо зловила себе на тому, що не можу відвести від Вячеслава очей. Може тому, що у мене вже кілька місяців не було інтиму, чи я почала бачити в сусідові не просто випадкового знайомого? 

– Добрий ранок, – він повів рукою в бік кімнати. – Проходь, я зараз, в мене тут маленька неув’язочка.  

Він зупинився перед дзеркалом і ледь чутно вилаявся та безсило опустив руки. 

– Допомогти? 

Слава озирнувся через плече. 

– Моя репутація валяється десь під ногами? Це здається я вчора казав, що чоловік має все вміти робити сам. Дідькова краватка! Вона нова, а зазвичай мені зав’язувала мати… 

Було щось дуже смішне і зворушливе в його безпомічності і навіть в тому, з якою надією він на мене дивився. Я підійшла ближче і зупинилась поруч. Треба було якось впоратись з власним хвилюванням.

– Який вузол треба – класичний?

– А він буває різний? Чесно кажучи ніколи не звертав на це уваги. Взагалі ненавиджу краватки, але сьогодні відповідальна зустріч.  

Я відчувала, що тепер Вячеслав не зводить з мене очей, але зосередилась на своїй непростій місії. Він був вищий за мене майже на цілу голову, тому це було не дуже зручно і я не могла подолати незрозуміле хвилювання. На якусь коротку мить здалося, що якщо він мене поцілує… Ні, Рито, ти точно з’їхала з глузду!

Нарешті я впоралась і вже готова була себе похвалити за витримку, аж поки ми не зустрілися поглядами. 

– Не знаю, як дякувати, – голос у нього став дуже тихим. 

– Дрібниці, – я першою відступила на крок назад і подивилась на нього, а потім вирівняла краватку. – Не запізнитися на важливу зустріч.

– Рито… – він наче почав щось говорити, але в останню мить поглянув на годинник і зняв з вішака піджак. – Поговорімо пізніше, добре? Веснянка ще спить, але раптом що, я на зв’язку.

Нам обом точно було ніяково.

– Все буде нормально, не переживайте. 

–Ти ж наче домовились і вже перейшли на “ти”? 

– Точно. Тоді, в разі чого я тобі зателефоную.

Він кивнув і нарешті пішов, а мені одразу стало легше. Я ж ніколи не западала на випадкових знайомих, навіть з Дігтярьовим зустрічалася майже півтора роки поки ми одружилися! Може це якась криза чи відсутність особистого життя? Щоб хоч якось заспокоїтись, я пішла на кухню і налила собі холодної водички. Навіть умитися захотілося, щоб привести себе до тями, але саме тепер знову клацнув замок.

–Ти щось забув?