Глава 16

Добре, що сьогодні хоча б погода була гарна і Тіма не мокнув під дощем. Коли я завернула у двір, то одразу побачила його біля під’їзду, точніше, почула бамкання м’яча. 

–Тімо, ти мене хочеш довести до цугундера? Тобі мало тренувань, чи розбити шибку у нових сусідів – нова мрія? 

– Я вже другу годину тут сиджу! – сердито пробурмотів він я підібрав м’яча та сховав у сумку. 

Я зітхнула. Можна було б посваритися і пояснити дорослому сину, що я не зобов’язана, як раніше, бути прикутою до чотирьох стін. І з нафарбованим волоссям бігти через все місто теж не могла, але… Проблему це б не вирішило і замок нам не відчинило. 

– Ти хоч ключа не зламав? – ми разом вийшли з ліфта.

– Ні, я ж не Халк! Але він не крутиться! 

— Ясно…

Власне, можна було цього очікувати, таке вже було недавно зі мною, але я все-таки спробувала. Марно! Наче там щось заклинило намертво.

– І що, будемо викликати службу спасіння? – Тимофій сів на сходах.

– Ага, точно! – мен досі гризли сумніви, але я вирішила на все начхати і зробила кілька кроків до сусідньої квартири. 

– Мамо! 

Тіма обурено обізвався, але я ухопилась за залишки рішучості – адже мені пропонували допомогу, могла я хоч трохи побути слабкою жінкою! Аби тільки Вячеслав був вдома і не передумав…

– Рито? – сусід відчинив двері. – Не чекав, проходьте!

Він був у простій футболці та шортах, але я не могла не відмітити, що це ніяк не робило його гіршим. Скоріше навпаки. З деяких пір я не любила відшліфовані чоловічі образи у дорогих костюмах, бо всі вони нагадували мені Олексія. 

– Ні, дякую… тут така справа, знову цей замок. Ми з Тимофієм вже сказали: “Сім-сім відчинись” і спробували все, що можна, але…

Вячеслав не став нічого більше допитуватись. Він вийшов до під’їзду і  кілька хвилин ми з сином спостерігали за його спробами, поки замок нарешті не клацнув. Двері слухняно відчинилися і Тіма жа підскочив від радості.

– Все! – сусід легенько штовхнув стулку. 

– Дякую, ви врятували нас з заручників. 

Ми зустрілися поглядами і губи Вячеслава тронула ледь помітна усмішка. 

– Здається, цю проблему треба нарешті вирішити, бо на шостий поверх через вікно не залізеш. Моя пропозиція в силі! Заміню вам секрет, зарахуємо це як аванс за наступний місяць… якщо ви побудете поки з Веснянкою 

Очі у нього були такі ж сумні, як і коли ми зустрілися в парку, але голос – спокійний і теплий. Проблема! У нас обох була купа власних, але мені так хотілося хоч частину перекласти в сильні чоловічі руки.

– Добре. Я тільки залишу речі і переодягнуся. 

Взагалі я ніколи не робила ремонт сама, навіть дрібний, тому гадки не мала, скільки це займе часу. А ще була не готова до того, що Вячеслав вигадав далі. Коли я вже збиралася виходити він повернувся і попросив покликати Тимофія. 

– Тімо, тут до тебе справа, – я постукала до нього в кімнату і син визирнув з не дуже довольною фізіономією. Точно такою, як показують на фото всі мами підлітків.

– Що таке?

– Можна тебе трохи залучити до громадських робіт? – спитав Вячеслав. – Якщо ти, звичайно, вмієш тримати в руках викрутку.

– А що треба робити? 

Тіма не дуже то й поспішав. Стояв, засунувши руки в кишені і дивився спідлоба, точно як його батько. Я б не здивували, якби він взагалі сприйняв таку “пропозицію” в штики, але на диво мій впертий підліток таки наблизився до сусіда. Вячеслав наче нічого і не помітив, просто відчинив двері і показав, що робити далі. За якусь хвилину вони витягли секрет і сусід вручив його Тимофію. 

– Знаєш ду тут рядом будівельний магазин? Біжи й візьми такий самий, я зараз зателефоную і скажу, щоб тобі дали заміну. 

– А гроші? – Тіма озирнувся на мене через плече.

– Розберемося, – пробурмотів Вячеслав, набираючи номер. – Взагалі це мій магазин, тому, думаю, проблем не буде. 

Тільки коли за Тимофієш зачинилися двері. я зустрілася з сусідом поглядами. 

– Я не перегнув палку? Стосовно вашого сина…

– Аж ніяк! Ви знаєте якесь чарівне слово, може він ще й прибирати в кімнаті буде? 

– Не обіцяю, – посміхнувся він. – Але замки ставити я його навчу. Нічого складного.

– Навіть якщо у тебе свій магазин? – слова самі зірвалися з язика, я навіть не подумала перед тим, як сказати.

– Ну, власне, у мене не тільки магазин, але я вважаю що чоловік повинен все вміти робити сам. І я радий, що ми перейшли на “ти”.

– Я не це мала на увазі… – я геть збентежилась, але пізно було відматувати час назад. 

– На брудершафт вип’ємо, якщо буде привід, але так правда краще. Я зараз повернуся.

Він пішов, а я залишилася сама, бо не могла покинути відчинену квартиру. Все в нас складалось якось дивно, наче я всіляко від нього тікала, а виходило навпаки. Коли Вячеслав повернувся, на руках у нього була Веснянка і я одразу відтанула. 

– Привіт, маленька, підеш до мене? – я простягнула до неї руки і малеча одразу зустріла мене посмішкою. Вона так солодко пахла, коли уткнулась у моє плече голівкою, що хотілося поцілувати маківку, аж раптом Веснянка  схопила мене за волосся. 

Вячеслав, що стояв поруч, спробував звільнити пасмо, але це було не так просто. Ми опинились зовсім близько одне до одного, я відчувала, як його пальці торкаються мого обличчя, намагаючись обережно розтиснути дитячий кулачок. 

– Не треба, вона сама відпустить! У дітей дуже сильний хапальний рефлекс, зараз ми щось вигадаєм! – я підійшла до дзеркала і взяла з полиці “стрибуна” – м’ячика, з яким Тіма любив виконувати свої карколомні вправи. – Ану, дивись, що в мене є!

Дівчинка потягнулася за червоною кулькою, а нарешті змогла повернути волосся на місце. 

– Нова зачіска? Тобі дуже личить, виглядає аристократично.

Якби я не побачила у відображенні, що це говорить Вячеслав, то одразу б не повірила. Це був комплімент? Занадто несподівано, як, втім і все, що між нами відбувалось.