Глава 14

Рита

В більш дурному становищі  ще ніколи не була! Як В’ячеславу взагалі таке могло спасти на думку, адже його знайома вважитиме, що ми одружені?! А дружина, яка зараз лежала в лікарні? Якихось більш-менш адекватних виправдань я знайти не могла.  

– Треба було з самого початку розповісти… – він досі м’явся, покрутив цигарку в руці і викинув в урну. – Лілька просто мене ошелешила.

– Мене також, але ми всі дорослі люди, щоб гратися такими важливими речами! Чому ви просто не сказали вашій старості, що я няня, а не ваша дружина? Це ж нормально! Чи ви думаєте, як мої знайомі, що всі вважатимуть нас коханцями? Мама Весняки також? 

В мене було ще багато слів в запасі, але сусід обірвав промову на половині.

– Вона не зможе нічого такого подумати, бо покинула дочку. Не захотіла жодного разу брати на руки, написала відмову ще в роддомі.

Я зависла, бо світ наче перевернувся в цю хвилину. То мій сусід не просто тимчасово залишився з Веснянкою сам?! Це не вкладалося в голові.

– Але як… чому її ніхто не відмовив? Це ж дитина, як би там де було! Може вона не хотіла слухати вас, але ж є родичі, друзі, хтось повинен був втрутитись… 

Мені стало соромно. Хіба В’ячеслав не розповідав, що у матері немовляти важка депресія? Я ще й казала, що розумію та підтримую, а тепер накинулась на нього, як на винуватця. Хотілося забрати свої слова назад і пробурмотіла щось схоже на вибачення.

– Це так несподівано… Але наскільки я знаю, у породіллі є два місяці, щоб передумати і забрати заяву! Зараз є дуже дієві препарати, лікарі повинні поставити її на ноги, – я сама нічого не розуміючи поклала долоню на його руку. – Можливо, у Веснянки буде все-таки рідна мама.  

– Мені б мати вашу впевненість, але думаю не варто цього цього чекати. Ми зараз не спілкуємось, лікарі радять не тригерити її зайвими нагадуваннями про дитину, а сама вона жодного разу не запитала про дочку, – зітхнув він. – Наче її взагалі немає….То ви погодитесь на посаду няні? Фінансову сторону я забезпечу на рівні з лікарем, знаю, скільки вони зараз отримують. 

Очі у нього були сумні, я бачила, що в них приховано дещо більше, ніж просто переживання за дитину, але цей випадок зі старостою… До того, щоб грати роль його дружини перед знайомими я точно не була готова! 

– Ви поставили мене у таке положення… навіть не знаю. 

– Згоден, з мого боку якась дитяча поведінка, наче я хотів сховатись від розпитувань за вашою спиною. Але… вибачення приймаються? 

Я знизала плечима.

– В такому разі може ви все-таки домовимось стосовно Веснянки. Ви мене просто врятуєте! Це не займе цілий день, можна сказати працюватимете на півставки, а я буду постійно на зв’язку. В разі чого вирішу всі питання. Скажіть мені номер картки, я заплачу наперед… хоча б аванс.

В мені почали боротися правильна і “меркантильна” жінки. Залежати від чужих грошей, а тим більше він сторонніх чоловіків я не хотіла, проте проблеми росли, наче сніжний ком. Комуналка ще півбіди, а от потреби Тіми… Він не нагадував, та я добре розуміла, що без нової форми і з побитим телефоном мій син може стати предметом булінгу. 

– Добре. Я наче сама погодилась, хоча не думала, що все буде так складно. 

– Тоді довіряю вам Веснянку на першу половину дня, намагатимусь закінчувати свої справи до обіду, – В’ячеслав швидко перевів суму, але я не очікувала, що побачу такі цифри.

– Ми ж домовлялися! Пів дня…

– Не хочу, щоб ви передумали.

Я опинилась в дурному становищі, не повертати назад гроші! А тут ще й дитина почала капризувати і В’ячеслав поглянув на годинник.

– Ви казали годувати її за потребою, в мене пляшечка вдома.

– Звичайно. Тут недалеко, думаю, вона не встигне розплакатись, – я почекала, поки сусід поверне на доріжку до нашого дому, а сама вирішила змінити маршрут. – Я теж побіжу, ще багато справ. 

– Окей. Тоді до завтра, я чекаю о дев’ятій, встигнете зібрати сина в школу.

– Не нагадуйте, – мені було дивно і приємно, що В’ячеслав піклується і про мою дитину також. –  Збори в школу то особливий квест… До побачення.

– До побачення, Рито, раптом що ви знаете мій телефон.

Отак просто він перейшов на звернення на ім’я, ми навіть ще й дня не були в робочих стосунках, а вже перетнули межу дружніх. Мені треба було з кимось про це поговорити! Може я роблю дурниці і треба зупинитись поки не пізно?

Я залізла в телефонну книгу і погортала, щоб знайти Юльку. Вона вже сто разів запрошувала мене до себе в салон, а тепер у мене з’явилися на це гроші. І час, щоб обговорити головне, що турбувало: чи не збожеволіла я, коли піддалася “чарам” батька-одинака?