Повір собі

Зал суду пахнув сухими паперами, розтопленим воском і байдужістю. Я вже знала, чим усе скінчиться, але не прийти сюди не могла — просто не вміла зраджувати те, у що вірила. Сьогодні судили мого чоловіка. Хоча, відверто кажучи, судом це назвати було складно: вирок оголосили ще до того, як засунувся залізний засув за його спиною.

У нашому місті правила прості до потворності: що б ти не зробив — якщо це суперечить волі Ради, на тебе чекає вогонь.

Я сиділа на лаві для слухачів, і груди наче стиснуло залізним обручем. Усередині все горіло від липкого, пекучого почуття провини. Його судили через мене. Учора ввечері, намагаючись ускочити в халепу під час чергового патруля, я надто відверто показала свої магічні здібності. Стражники миттєво взяли нас у кільце, і якби не його блискавична реакція та ударний щит, мене б спалили ще на тій проклятій бруківці. Він узяв усю провину на себе, закривши мене собою, як закривають від зливового вітру чи полум’я. Тепер він сидів на лаві підсудних із рівною спиною, а я ламала голову, де знайти лазівку в цьому прогнилиму світі.

А світ цей давно загруз у податках, хабарях і страху. Простий народ ледве зводив кінці з кінцями, збираючи крихти з панського столу, тоді як купка розгодованих міністрів жила у розкоші, купаючись у вині та шовках. Ми звітними вечорами збиралися в занедбаному підвалі старої пивоварні — нашому напівлегальному загоні спротиву, мріючи розхитати цю нерухому систему. Ми хотіли дихати на повні груди.

Суддя — нагла, сита рожа у важкому оксамитовому манто, що потріскував по швах від щоденних делікатесів — брезгливо скривився, дивлячись на мого чоловіка. В його очах не було ані краплі співчуття чи людського тепла. Лише суха математика: мінус один смутян, плюс чергова зірочка на погонах.

— Вирок не підлягає оскарженню. Через тиждень на світанку... — голос судді звучав як скрип незмащених воріт.

У мене є рівно тиждень. Сім днів, щоб перевернути цей світ або хоча б обдурити його закони.

Я підводжу погляд. Мій коханий Аріан сидить незручно на лаві. Він завжди був неймовірно вродливим: високий, із темним, трохи неслухняним волоссям, що падали на карі, глибокі, мов нічне озеро, очі, та міцним розворотом плечей, які так затишно обіймали мене холодними вечорами. Зараз на його обличчі застигла легка, майже зухвала напівусмішка — він намагається підтримати мене навіть із лави підсудних.

Я кидаю на нього прощальний погляд і губами, беззвучно, шепочу: — Я тебе люблю.

Він трохи примружується, уловлюючи рух моїх губ, і відповідає так само: — Я тебе люблю.

Ми робили так тисячу разів у затишній тиші нашої маленької кухні, коли пили гарячий трав'яний чай, і ця звичка зараз пронизує серце наскрізь, наче голка. Я не допущу думки, що це кінець. Якщо він згорить на площі, я просто піду за ним у сусідній світ. Жити в тиші без його теплого голосу я все одно не зможу.

Першим ділом я їду  в наше сховище, до штабу загону. Наш лідер, кремезний і вічно пропахлий тютюном і суворими правилами Морган, зустрічає мене похмурим поглядом. Відповідь читається ще до того, як він відкриває рот: він не збирається ризикувати людьми. Сили нерівні, загін занадто малий, а відкритий бунт на площі перетвориться на криваву бійню, яка не врятує Аріана, а лише погубить решту.

— Ти з глузду зсунулася, Ліро? — гарчить Морган, потираючи шрам на щоці. — Хочеш покласти всіх хлопців заради однієї дурної ідеї?

У мені закипає лють. Наговоривши йому чимало різких, колючих слів і гучно грюкнувши важкими дверима, я вилітаю на вулицю. До біса їхню обережність! Якщо загін здався, це не означає, що здалася я.

Я крокую брудними, вузькими вулицями міста, де сірі стіни будівель тиснуть на плечі, а в голові крутиться єдине розуміння: мені потрібен сильний маг, здатний висмикнути людину з вогню і перенести за межі міста. Таких магів у нас одиниці. Аріан сам володів чудовим даром захисту, але зараз він скутий магічними кайданами. Є ще придворний чаклун короля — пихатий франт у білосніжній манто, але до нього швидше долетить мій кулак, ніж він погодиться ризикувати своєю теплою шиєю заради бунтівника.

І тут пам’ять підкидає мені стару плітну історію, яку шепотіли на ринках. На околиці міста, де болота підступають до самих стін, у напівзруйнованій кам’яній хижі живе стара відьма. Чому її досі не спалили ченці з інквізиції — загадка, але містяни обходять це місце десятою дорогою, боячись навіть глянути в той бік.

Не гаючи ні секунди, я спрямовую кроки туди.

Дерев’яні двері хатини відчиняються від найменшого поштовху, зустрічаючи мене густим ароматом сушеного полину, старої пилюки й печених яблук. На лавиці біля тьмяного вікна сидить жінка. Їй на вигляд набагато більше років, ніж я могла уявити: обличчя покрите сіточкою тонких, мов павутинка, зморшок, руки сухі й напівпрозорі, але в погляді темних очей ховається хитра і незбагненна сила. Здається, сама смерть уже давно забула дорогу до неї, або ж просто втомилася чекати.

— Я знала, що ти прийдеш, дівчинко, — хрипко каже вона, навіть не обертаючись від свого казанка. — Твої тривоги чутно аж на болотах. Я допоможу тобі врятувати твого хлопця. Але в кожної магії є своя ціна.

Я завмираю на порозі, стиснувши кулаки так, що нігті впиваються в долоні. — Яка ціна? Що завгодно — гроші, артефакти, моя кров...

— Не суєтись, — перебиває вона, слабко посміхнувшись. — Мені не потрібні твої скарби. Моя ціна проста: я передаю тобі всі свої знання, всю мою силу і книги, роблячи своєю єдиною спадкоємицею. Я перенесу твого коханого в інший світ, спасенний від цього вогню. Але взамін ти пообіцяєш мені одне: ти ніколи більше не шукатимеш його і не побачишся з ним. Ніколи.

Усередині мене все обривається. На секунду мені здається, що земля йде з-під ніг. Відмовитися від нього? Жити з думкою, що він живий, але десь там, за невидимою межею, і не мати змоги навіть доторкнутися до його руки? Це звучить як повільна тортура.