Повними жменями

Крок, другий, п’ятий — і шалений вир цього довжелезного не так годинами, як подіями дня різко спинився посеред широкого подвір’я.

Відчуття круговерті було настільки осяжним, що від цієї зупинки він аж заточився; наздогад витяг убік руку, очікуючи наштовхнутися й обіпертися на стіну — але вперше за роки простір доокола не стискався до розмірів якогось пташника. Рука завмерла в повітрі.

— Господарю?

Його рука таки торкнулася чогось, чи то пак когось, чи то пак хтось обережно підтримав його за лікоть.

— Господарю, тобі млосно? День нині був такий спекотний, принести зимного напою?

Він схилив, а тоді рвучко підвів голову; старий, ще в дитинстві вигаданий спосіб вишикувати сплутані думки в чіткі, впорядковані шереги. Погляд його вперся в бистрі, темні, трохи стривожені очі хлопчака років заледве чотирнадцяти.

— Принести тобі напитися, господарю?

«Господарю».

Він випростався і поплескав служника по плечу, злегка всміхнувшись.

— Усе добре, хлопче. Все гаразд, я лиш замислився.

У погляді малого, здавалося, майнула недовіра. Чи то йому здалося? Зрештою, нинішня історія випала дуже… гм… небуденна, тож нападу млості вартувало дивуватися менше, аніж повному самовладанню.

Подвір’ям тим часом снувала, здавалося, сила-силенна людей, що носили якісь кошики, клунки, в’язки, скриньки. Ще хтось підбіг до нього, поштиво вклонився, щось запитав, він щось відповів, а за хвилю вже своїм звичним спокійним голосом розпитував, пояснював, вказував, заперечував…

Робив те, чого навчився рабом, а вдосконалив в’язнем.

— Господарю! — покликав хтось із челяді. — Тобі прислали подарунок! Стілець!

Він ледь стримався, щоб не засміятися вголос. Авжеж стілець, що ж іще. Цікаво, хто ж це так поспішав піддобритися і що сподівався отримати навзамін.

Однак лист, що супроводжував дарунок, трохи притлумив веселощі.

«Учора мій невільник, нині мій зверхник. Бентежне наше життя, друже мій. Не як прохач милостей надсилаю тобі це, а на згадку про ті давні приязнь і повагу, що нам випало зазнати, попри все. Нехай боги завше будуть із тобою».

Зітхнувши, провів кінчиками пальців по делікатній різьбі, тоді повернувся до посланця.

— Скажи своєму панові, що я дуже вдячний за його дарунок. І що буду радий бачити його в цьому домі, щойно трохи облаштуюся.

Бистроокий хлопець був тут як тут:

— Господарю, віднести стілець до твоїх покоїв?

— Так, звісно.

— А… де мають бути твої покої?

Відповідь вирвалася швидше, аніж скінчилося запитання:

— Там, куди найбільше зазирає сонце.

Майже вся челядь зачудовано видивилася на нового господаря.

Хлопчак спантеличено зауважив:

— Але… але ж там буде гаряче!

Він аж розгубився, дивлячись просто в щирі, дитячі ще очі. Як пояснити цьому веселому, здоровому, повному життя дітваку потребу бачити щобільше сонця день у день, від першого вранішнього променю і до останнього перед смерком?

— Дитино, — тихо мовив він, — бодай тобі ніколи не забракло сонця аж настільки, щоб ти отак нерозумно вибирав собі опочивальню.

Малий пирхнув. І в цьому звукові, і в його виразі ясно проглядало «Аякже, опочивальню. Гарний жарт, пане». Хтось зі старших слуг грізно просичав:

— Цить, шмаркачу!

Він підняв руку долонею вперед, мимохідь подивувавшись, як невимушено йому вдався цей владний рух.

— Не треба, не свари його. Ще вчора я й сам би посміявся, якби хтось передрік мені нинішній день. Але покої все одно хочу на осонні.

***

Сонце вже сіло, коли він нарешті побіжно оглянув усі кімнати величенького будинку і сам-один вийшов на плаский дах, жадібно ловлячи кожен подих теплого вітру і ледь чутний плюскіт Великої ріки. Промайнула думка, що можна б цієї ночі вкластися спати тут, просто неба, як нерідко робили і вельможі, і біднота. Проте він тут же похитав головою, відмовляючи сам собі. Ні, надто гострі ще були ці забуті відчуття розлитого вшир простору, аби дати йому спокійно заснути — а виспатися цієї першої ночі було треба.

Знизу долинув якийсь гомін, перериваючи його задуму.

— Господарю! Пане!

— Що там? — гукнув він, тамуючи легке роздратування; так легко й вільно дихалося тут під зорями.

— Господарю, до тебе прийшла якась молода пані. Каже, ти чекаєш на неї.

Пані?

Перша особа, що спала йому на думку, геть не тішила своєю появою, радше навпаки. Дуже й дуже навпаки, аж по плечах йому перебіг неприємний холод. Але то була лиш мить, доки він не усвідомив, що ту пані заледве чи хтось тепер назвав би молодою, навіть із глибокої пошани.

— Іду.

***

При самому вході, ледь на два кроки увійшовши у двір, стояла жіноча постать. Світла смолоскипів вистачало, аби розгледіти її досить добре. Жінка була молода, доволі висока, майже така сама на зріст, як і він, і струнка. Невимушено-гордовита постава, тонкий білий льон сукні, крізь який проглядало молоде, пружне, здорове тіло, тьмяний блиск прикрас, сміливий погляд просто йому в очі не лишали жодних сумнівів: ця дівчина була з тих, кому ніколи не доводилося проштовхуватися крізь тлум. За правом народження перед нею розступалися, шанобливо схиляючись. За спиною жінки, тихесенько перешіптуючись, товпився її почет.

— Вітаю у моїй господі, пані, — він злегка схилив голову. — Чи можу дізнатися, хто це так шанує мене своїми відвідинами?

Гостя спантеличено звела докупи брови, а між ними зарисувалася зморщечка. Вона наче шукала властивих слів, та врешті кутики її стулених вуст затремтіли. Сміх, що його вона якусь хвилю намагалася притлумити, таки вирвався на волю, розірвавши майже цілковиту тишу челядників.

— Богове мені свідками, я очікувала всякого від цієї розмови, та не цього! — вигукнула дівчина, нарешті здолавши напад веселощів. — Пане, я ж твоя дружина.