Розділ 1

Лариса

Які ж вони ще ... незрілі. Ніякої фантазії. Креативу нуль. Мені не зрозуміти, як таке може бути? Стільки часу, практично всі шкільні роки в гімназії, ми поступово дорослішаємо, пліч-о-пліч, день за днем, варимося в одному казані, сидячи за партами одного класу, а між нами бездонна прірва, наче їх з іншого тіста зліплено... Як же їм ще далеко до мене!  

Нудезна нудьга! Усі ці обійми, захват, обмін своїми враженнями про проведені влітку подорожі, радість від  зустріччі після тримісячної вимушеної розлуки  вже за печінки бере мене. Цуцелі-муцелі чистої води. Аж гидко, їй богу. А що далі? 

Завтра перше вересня, наше останнє "перше вересня" в житті. Зовсім не зайвим було б відірватися як слід з такої знаменної нагоди.

Накрутила, напевно, кіл п'ять по периметру басейну, вигулюючи свій новий купальник, навіть у воду не ступала... А все заради того, щоб долучити хлоп’яцтво до прекрасного, дати їм змогу помилуватися своїми принадами... Але по-справжньому хвилює мене тільки увага одного з них – Фелікса.

Сиджу на краю басейну, бовтаючи ногами у воді, і поглядаю в бік хлопчаків. 

 – Виходь уже, плавчино. Не наплескалася ще, золота рибко? Скоро басейн із берегів вийде через твою активність, – я закликаю подругу змінити заняття і приєднатися до мене. Матюхіна вже в сотий раз долає довжину басейну, зовсім безсовісно кинувши мене на самоті.

– Ти що, не в дусі? – подруга вмощується поруч, попередньо обдавши мене бризками води.

– У тебе з головою все гаразд? – бурхливо реагую на її витівку, обтрушуючись і поправляючи зачіску.

– Так.

– Не схоже.

– Гаразд, нехай буде так. Мені б твої проблеми, Ларисо. А ще мені б твоє волосся і бездоганну шкіру. Мені б такі ж великі сині очі й вії в півметра завдовжки, – Матюхіна хитра бестія, не проґавить нагоди, щоб не лестити мені.

– Ну ще чого! Тобі гріх скаржитися. У тебе все завжди складається добре. Ось чому мене до біса дратує твоє ниття. Ну, на що ще тобі скаржитися? – я не хочу відставати від подруги. 

– Ларисо, ти знаєш, яка це нелегка доля бути твоєю подругою? – зітхає дівчина.

– Прийми мої співчуття! 

Поглядаю в бік компанії однокласників. Не особливо афішуючи це, дивлюся нишком, поки ніхто не бачить. Мені цікаво, чи дивляться вони в мій бік. Звісно, я предмет жадання, бо спиною відчуваю, як хтось свердлить поглядом. Ось я і хочу застигнути цього шибеника на гарячому. Як було б чудово, якби це був Фелікс. 

Чекаю, коли ж настане момент і хтось із них додумається, що мені хочеться драйву й шторму. 

Так, я усвідомлюю свою відчайдушність. Особливо на їхньому бляклому тлі. Але не можу інакше. Мені потрібен креатив у всьому, з чим би я не стикалася. І мені потрібно все й одразу. Тому що я така, яка я є, якою мене створила природа. І я маю намір брати від життя все по максимуму.

Ні, ну без мого втручання, мабуть, ми так і будемо животіти сьогодні в безпросвітній, сірій похмурості. Треба терміново їх розбуркати, щоб день не вважався прожитим даремно.

– Охолола? Тоді йдемо до наших гусарів. Їм не вистачає нашої присутності, – я хочу зрушити справу з мертвої точки і домогтися свого.

Ми йдемо у напрямку до однокласників, і я не можу не оцінити своє відображення у шибці на всю стіну. Красиве обличчя, важкі пасма темно русявого волосся, що ефектно спадають на плечі, бездоганна, струнка фігура – все на вищому рівні. Я знаю, що я ідеальна і весь світ лежить біля моїх ніг. Особливо в цьому новому купальнику, що так спокусливо підкреслює всі мої принади.

Фелікс, чи відчуває він, як розбурхує мою уяву? І я поглядаю краєчком ока, чи не спостерігає мій мачо за мною здалеку. За час літніх канікул він став ще більш мужнім і привабливим. Око не відірвати. Такий красунчик! Як я мрію підкорити його своєю чарівною красою! Усе при мені для досягнення бажаної мети.

– ...переробила з парашута, вкраденого в льотному училищі, бо ширпотреб такого розміру не передбачав, – долітає до мого слуху уривок фрази, виголошеної Никифором, коли ми з Матюхіною впритул наближаємося до компанії однокласників.

– Про що це ви? – насилу здогадуюся про тему їхньої розмови, але про всяк випадок поправляю свій бюстгальтер, переводячи здивований погляд з однієї пики, яка регоче на всю широчінь свого рота, на іншу.

– Ти хочеш сказати, що ЦЕ в нашому місті є? – Артур присувається ближче до Никифора і облизує губи. На мене ж нуль уваги.

– Ти вважаєш, що я видам цей секрет? – Никифор обдаровує присутніх лінивою посмішкою. – Мені буде соромно зізнатися, що я знайомий із вами.

Не в силах більше зберігати серйозне обличчя, він не стримує гучного сміху.

Вони продовжують змовницьки переморгуватися, повністю ігноруючи мою присутність.

– Мені нудно, – я вимовляю підкреслено томним тоном, намагаючись донести свій настрій до компанії друзів. – Хочеться розваг, – я доторкаюся до волосся Фелікса і далі простягаю руки в спробі обійняти його.

А він... Фелікс хапає мої руки й відводить убік. Не зрозуміла, що це за понти такі? Це мені треба розцінювати, як грубість? Нехтувати мною, це позамежно. І, взагалі, що це він сьогодні? Сидить, як сич надутий.

Він що хоче скласти конкуренцію рибам? Мовчить увесь час.

Я до нього і так і сяк, а у відповідь повний ігнор. Не розуміє, нетямущий, що ми з ним найкраща пара. Це ж так очевидно. А чи не час допомогти йому зрозуміти його помилку? Він – красень, а я – взагалі писана красуня. І я дуже вперта і звикла отримувати завжди те, що хочу. Дивлюся на нього багатозначним, палаючим поглядом. 

Треба заздалегідь підготувати ґрунт. Хтозна, а раптом саме сьогодні той прекрасний день, коли йому набридне галаслива компанія однокласників і він зробить крок мені назустріч, відповість взаємністю.

– Лорчику, йди сюди, – мій розгублений стан нейтралізує Павло, який хапає мене за талію і влаштовує в себе на колінах.

– Ну і? Що сидимо, як у черзі до наукової бібліотеки? Де наше свято? А немає свята! – в серцях висловлюю свою думку про те, що відбувається.