Пролог: Запах лігніну та «доброго дня»

Я люблю папір більше, ніж людей. Це не маніфест і не скарга, а просто констатація факту. Папір передбачуваний. Він має свою вагу, запах і текстуру. Якщо документ лежить у папці №412, він буде там і через десять років. З людьми все інакше: вони хаотичні, галасливі й вимагають реакції. Саме тому я обрав роботу з фондами — у підвалі, де панує вічна сутінь і пахне лігніном.

— Андрію, — сказав мені директор, не відриваючись від монітора. Його обличчя було таким же сірим, як і стіни кабінету. — З понеділка переходиш на абонемент. Друга зміна. З другої до дев’ятої вечора. — Я працюю з фондами, — нагадав я, відчуваючи, як стискається шлунок. — Моя посада не передбачає... — Твоя посада передбачає, що бібліотека не закриється через брак кадрів. Юля пішла в декрет, заміни немає. Просто видавай книжки. Це майже те саме, що перекладати їх з полиці на полицю. Тільки іноді треба казати «добрий день».

«Добрий день». Найважча частина мого нового графіка. Це слово вимагає емоції, якої я не маю — або, принаймні, не хочу демонструвати.

Перші три дні я просто сидів, втиснувши голову в плечі. Лампа з зеленим абажуром тихо гуділа, а за вікном вечірнє місто повільно вмикало вогні. Я рахував пилинки у променях світла, намагаючись ігнорувати дзвінок на дверях.

А потім прийшов він. Чоловік у потертому плащі, від якого пахло дешевим тютюном і вогкою вулицею. Він не шукав бестселерів. Він поклав на мій стіл стару книгу про розведення бджіл. — Знаєте, — сказав він, дивлячись кудись повз мене, — бджоли взимку не сплять. Вони просто гріють одна одну.

Я нічого не відповів, лише мовчки зафіксував повернення книги. Але коли він пішов, я відкрив її на випадковій сторінці. Там лежала засушена квітка акації. Вона була ідеально рівною, затиснутою між фактами про медоноси вже років двадцять. У ту мить я зрозумів: за ці вісім годин я побачив більше життя, ніж за три роки в підвалі. І це мене не налякало.