Розділ 12.1

Мені не подобається, що він так безцеремонно вдирається в мій особистий простір. Не подобається, що серце знову починає битися швидше. Але я залишаюся стояти на місці. Не  відступаю. Не показую, наскільки це все ще впливає на мене.

Влад нахиляється трохи ближче, уважно заглядаючи мені в очі.

– Відтоді, як ти повернулася, – говорить він тихо, – я не можу зібрати себе докупи.

Його голос звучить настільки щиро, що на секунду мені стає важче дихати, але я вже давно навчилася не вірити лише словам.

Я дивлюся на нього прямо.

– Твої слова більше не мають для мене жодного значення, – відповідаю рівно. – І нам обом потрібно працювати.

Між нами западає коротка, напружена тиша. Його погляд темніє, а мій залишається незмінним. Бо як би сильно не здригалося серце, я більше не дозволю словам зруйнувати те, що будувала всі ці роки.

Кілька секунд Влад просто стоїть навпроти мене.

Його погляд затримується на моєму обличчі, ніби він намагається знайти там бодай натяк на те, що я відчуваю насправді. Але, як і завжди останнім часом, я не дозволяю йому побачити нічого зайвого.

Зрештою, він повільно киває.

Я бачу, що мої слова йому не подобаються. Бачу, як у його очах на мить з’являється знайомий біль, але цього разу він не сперечається. Не намагається переконати мене. Не шукає нових аргументів.

Просто розвертається і прямує до дверей, і саме в цю мить я розумію, що більше не можу відкладати найголовніше.

– Владе…

Мій голос звучить тихо, але достатньо впевнено, щоб він одразу зупинився. Його рука завмирає на дверній ручці. На секунду все в кімнаті наче завмирає разом із ним, а потім він повільно обертається.

У його погляді – здивування, настороженість і щось ще. Щось, дуже схоже на надію, яку він сам боїться назвати вголос.

Я роблю глибокий вдих. Серце починає битися швидше, але цього разу я не дозволяю собі відступити.

– Сьогодні ввечері… – починаю і на мить затинаюся, підбираючи слова. – Я хочу дещо тобі показати.

Влад завмирає. Його брови злегка піднімаються.

Я майже фізично відчуваю, як у його голові одна за одною виникають десятки припущень. Але жодне з них, я впевнена, навіть близько не наближається до правди. Бо до такого неможливо підготуватися.

– Якщо ти не зайнятий, – додаю вже спокійніше.

Кілька секунд він просто дивиться на мене, наче намагається зрозуміти, чи справді почув це, а потім на його губах з’являється ледь помітна усмішка.

– Ти мене заінтригувала, – говорить тихо. – І заради тебе я готовий відкласти будь-які справи.

Я лише киваю. Не усміхаюся. Не пояснюю нічого більше, бо інакше можу передумати, а цього не маю права зробити.

Влад ще кілька секунд не зводить із мене погляду, ніби хоче сказати щось іще, але цього разу стримується. Потім повільно відчиняє двері і виходить.

Щойно вони зачиняються, я важко видихаю. Так, ніби весь цей час затримувала повітря в легенях. Ноги раптом стають ватяними, і я опускаюся в крісло, дивлячись на букет білих троянд, що досі стоїть посеред столу.

Більше немає сенсу тягнути. Немає сенсу відкладати. Скільки б я не шукала ідеального моменту – його просто не існує.

Влад має дізнатися правду, і я хочу, щоб він почув її від мене.

Увесь ранок минає в безперервному потоці зустрічей, документів, презентацій і розмов, які потребують повної концентрації. І, мабуть, саме це рятує мене від того, щоб остаточно не потонути у власних думках. Робота завжди була моїм способом триматися на плаву. Вона вимагала уваги, дисципліни, чітких рішень – і не залишала місця для паніки.

Та навіть попри це я постійно повертаюся подумки до одного й того самого – саме сьогодні має статися те, до чого я йшла всі ці роки. Мій син побачить свого батька. А Влад – свого сина.

І що ближче стає цей момент, то сильніше напружуються мої плечі і частіше серце збивається з рівного ритму. Я не боюся самого факту правди. Навпаки, давно знаю, що це потрібно зробити. Але не можу передбачити його реакцію.

Чи розгубиться він? Чи повірить одразу? Чи образиться, що я мовчала так довго? Чи, можливо, просто не зможе знайти слів?

Усі ці питання кружляють у голові, але жодне не має значення порівняно з головним: Влад повинен знати.

Коли під час обідньої перерви двері мого кабінету відчиняються і на порозі з’являється Влад, я навіть не дивуюся. Навпаки, мені здається, що я чекала саме цієї миті від самого ранку.

Він заходить усередину впевненим кроком, але в його очах читається стримане хвилювання.

– Після обіду в мене немає жодних зустрічей, – говорить він, зупиняючись навпроти столу. – Якщо хочеш, можемо поїхати просто зараз.

Я кілька секунд дивлюся на нього і раптом розумію, що він має рацію.

Навіщо тягнути до вечора? Навіщо відкладати те, що все одно змінить наше життя назавжди?

Я повільно киваю.