Розділ 10.1

– Мені соромно, Еміліє, – говорить тихо, дивлячись просто на мене. – За те, що тоді сталося. За те, що я не повірив тобі.

Мама поруч ледь опускає голову, а я відчуваю, як повітря між нами стає ще важчим.

– Я… – батько робить коротку паузу, ніби йому фізично складно продовжувати, – викинув тебе зі свого життя, навіть не спробувавши вислухати.

Ці слова боляче дряпають щось усередині, хоча я так довго переконувала себе, що давно все пережила. Але деякі речі, виявляється, не перестають боліти повністю. Вони просто затихають настільки, що ти вчишся з ними жити.

– Але зараз, – продовжує він уже трохи твердіше, – мабуть, не час знову повертатися до цього. Роки минули.

Я дивлюся на нього мовчки і не знаю, чи погоджуюся. Бо для мене ті роки не просто минули. Я прожила їх. Вистраждала. Вибудувала себе заново буквально по шматках.

– Нам варто спробувати налагодити стосунки, – каже батько. – І зі свого боку ми зробимо все, щоб це сталося.

Мама швидко киває, ніби боїться, що він недостатньо переконливий. А я не знаю, що відповісти. Взагалі. Бо всередині занадто багато всього одразу.

Образа. Втома. Якась дивна порожнеча. І водночас – слабкий, майже невидимий голос, який шепоче, що, можливо, колись це дійсно могло б стати початком чогось нового.

Але не зараз. Точно не зараз. Тому я лише повільно киваю. Без усмішки і без обіцянок. Просто тому, що правильних слів у мене немає.

І саме в цю мить тишу розриває тупіт маленьких ніг на сходах. Гучний і швидкий. Знайомий до найменшого звуку.

Я миттєво повертаю голову, і вже за секунду у вітальню буквально влітає Матвій. Волосся трохи розтріпане, щоки рожеві після прогулянки, очі блищать від цікавості. А за ним майже одразу з’являється Ольга.

Вона виглядає винуватою. Настільки, що мені навіть хочеться усміхнутися.

– Я не встигла його зупинити… – починає вона.

Але я лише ледь хитаю головою, бо чудово знаю свого сина. Якщо Матвій щось вирішив – його вже не зупинити.

Він підбігає до мене, одразу ж притискаючись боком до моєї руки, а тоді переводить погляд на моїх батьків. Зацікавлено. Уважно. Абсолютно без страху.

І в цю секунду в кімнаті стає так тихо, що я чую власне серцебиття.

Матвій трохи нахиляє голову, розглядаючи гостей, а потім абсолютно спокійно питає:

– Мамо, а хто ці люди?

Я відчуваю, як поруч різко затримує подих мама. Як завмирає батько. І як усе всередині мене теж на секунду зупиняється. Бо ось він – момент, якого вже не уникнути.

Першим оживає батько. Я бачу це по його очах – він намагається усвідомити те, що стоїть просто перед ним. Маленький хлопчик із темним волоссям, великими уважними очима і вперто стиснутими губами, який зараз тримається поруч зі мною так, ніби весь світ для нього починається саме тут.

Поруч зі мною.

– Ти… народила дитину, Еміліє? – питає батько хрипко.

Прямо. Без жодної підготовки. Наче інші слова просто не знаходяться.

Я дивлюся на нього кілька секунд, а тоді ледь усміхаюся. Не гірко. Не холодно. Якось дуже втомлено.

– Як бачите, – відповідаю тихо. – Це Матвій.

Я кладу руку синові на плече, відчуваючи, як він одразу ж трохи притискається ближче.

– Мій син, – додаю спокійніше. – І ваш онук.

Тиша. Господи, яка ж важка тиша опускається після цих слів.

Мама різко хапається за руку батька, ніби в неї справді підкошуються ноги. Її очі миттєво наповнюються сльозами, і вона дивиться на Матвія так, наче не може повірити, що весь цей час десь існувала ця маленька людина… їхня кров… а вони навіть не знали.

Батько ж помітно стискає руки в кулаки. Так сильно, що біліють пальці. І я прекрасно розумію, що зараз відбувається в них обох.

Вони втратили не лише мене. Вони втратили шість років життя власного онука. Його перші слова. Перші кроки. Перші свята. Перші сльози.

Усе.

І тепер перед ними стоїть уже не немовля, а маленька людина зі своїм характером, своїми думками і своїм поглядом на світ.

Матвій же переводить очі на мене, чекаючи пояснення. І я бачу – він уже все розуміє. Набагато більше, ніж хотілося б.

Мій хлопчик давно не маленький. Він уважний. Розумний. І прекрасно знає: якщо бабусі та дідуся не було поруч увесь цей час – отже, на це були причини. Серйозні причини.

Можливо, колись він захоче почути всю правду, і я не знаю, чи буду готова її розповісти.

Опускаю погляд на сина і м’яко проводжу рукою по його волоссю.

– Синку, – кажу тихо, – це твої дідусь та бабуся.

Матвій хмуриться зовсім по-дорослому. Так сильно нагадуючи мені Влада в такі моменти, що всередині на секунду все стискається.

Він уважно дивиться на них. З цікавістю і водночас із якимось дивним смутком в очах. Наче намагається зрозуміти щось дуже важливе. Дуже складне.