Розділ 9.1

Насправді я вже давно поговорила з сином про його дідуся та бабусю. Звісно ж, не розповіла йому все, як було, просто сказала, що ми не спілкуємось. Останнє, чого я хочу – щоб син дізнався всю правду про те, як найрідніші люди викинули нас обох зі свого життя. 

Можливо, колись, а може й зараз їхні стосунки будуть кращими, ніж були у мене. І що б я там не відчувала до Влада чи мами з татом, Матвій має свою думку і своє бажання. Саме тому я згодна зустрітися, і саме тому я розповім про нього Владу. Тільки трохи згодом. 

Але зараз я Матвія батькам не покажу. Спочатку сама маю зрозуміти, чого вони хочуть. Чи змінилося щось за ці роки, чи це просто спроба зняти з себе провину. Я не дозволю їм просто так увійти в життя мого сина, щоб потім і йому розбити серце. Не після всього, що було зі мною. 

Автівка заїжджає на територію маєтку, і я відразу помічаю, що жодної зайвої машини тут немає. І це добре. У мене є ще трохи часу, щоб підготуватися.

Я виходжу з автомобіля і швидко заходжу в дім, ніби боюся, що це відчуття спокою зараз зникне. Але варто мені переступити поріг, як одразу бачу Павла.

Мій хрещений стоїть у вітальні і виглядає напруженим. І цього достатньо, щоб я зрозуміла – він теж дуже сильно переймається, як мине ця зустріч. 

– Твій батько приходив до мене, і я розповів, що ти повернулася – каже він одразу, навіть не чекаючи, поки я щось запитаю.

У мене всередині щось стискається. Я повільно знімаю сумку з плеча, ставлю її на диван і дивлюся на нього уважно, чекаючи продовження.

– Вибач, люба. Я розумію, що мав спитати тебе, але мені здалося, що так буде краще. Не варто це тягнути, Емі. Рано чи пізно ця зустріч все одно б відбулася.

Я роблю крок до нього та обіймаю. Міцно. Так, як роблю це рідко, але зараз це потрібно більше йому, ніж мені.

– Я не ображаюся, – кажу тихо і щиро. – Справді. Ти хотів як краще.

Він видихає, і я відчуваю, як напруга в його плечах трохи спадає.

– І, можливо, ти маєш рацію, – додаю, відступаючи. – Можливо, це мало статися.

Я проводжу долонею по волоссю і на секунду заплющую очі, збираючись.

– Але Матвій… – мій голос стає твердішим. – Він не буде з ними зустрічатися. Поки що.

Павло киває. Він розуміє, чому я так вирішила. А я тим часом переводжу погляд на Ольгу, яка застигла в дверях і спостерігає за нами.

– Олю, будь ласка, побудьте з Матвієм у кімнаті, поки ми будемо говорити тут. 

Моя тітка киває і залишає нас, а я ще раз глибоко вдихаю. На сьогоднішній дуже багато зустрічей з минулим, але я не можу сказати, що це погано. Пластир з рани зривають одним ривком, і тут майже так само – я розберусь з усім за раз і нарешті відпущу те, що болить багато років. 

– Я з тобою, ти ж знаєш це? – питає Павло. 

– Знаю, – усміхаюсь йому. 

Ми усміхаємось одне одному, і саме в цей час гримають вхідні двері. Ми як за командою повертаємо голови до холу і чуємо знайомі голоси. Надто знайомі, щоб помилитися. І в цю секунду всередині щось стискається так різко, що доводиться глибоко вдихнути. 

Повільно. Дуже повільно я роблю кілька кроків вперед і бачу батьків. Вони теж завмирають, помітивши мене. Наче не впевнені, що це справді я. І, можливо, так воно і є, бо за ці роки ми всі стали іншими.

Мама… постаріла. Це перше, що впадає в очі. Її волосся, колись темне і густе, тепер із сивими пасмами, які вона навіть не намагається повністю сховати. Обличчя стало м’якшим, але водночас – більш втомленим, ніби ці роки не минули безслідно і для неї. У погляді – невпевненість, якої я ніколи раніше не бачила. Вона завжди була впевненою, рішучою, тією, що знала, як правильно. А зараз стоїть і не знає, що сказати.

Батько теж змінився. Він наче став тихішим. Вже не показує свою силу і свій гнів. Його плечі трохи опустилися, постава вже не така пряма, як раніше, а в очах з’явилося щось глибше. Наче він більше думає, ніж говорить. І коли наші погляди зустрічаються, я вперше бачу в них не осуд, а щось інше. Щось дуже схоже на жаль.

Ми стоїмо мовчки кілька секунд, але вони здаються цілою вічністю. Я наче наново вчусь пізнавати цих людей, які колись привели мене у цей світ. 

Це болить не менше, ніж той час, коли вони від мене відвернулися. І зараз таке відчуття, наче будь-який крок може зруйнувати цю крихку рівновагу, яка раптом виникла між нами.

Чи то мені просто здається, що виникла…