Розділ 7.1

Я знаю, що мої слова роблять йому боляче. Тому що це правда, яка ранить нас обох. Але в цьому випадку мені Влада взагалі не шкода. Він отримав те, що хотів. Він знищив те, що у нас було. 

– Ти навіть не дав мені шансу пояснити, – кажу тихо, але кожне слово звучить чітко. – Ти не просто не повірив, ти навіть не вислухав.

Я бачу, як ці слова доходять до нього. Як напружується його обличчя, але зупинятися вже немає сенсу.

– А тепер ти хочеш, щоб я просто погодилася піти з тобою в ресторан? – додаю, і в голосі з’являється ледь відчутна гіркота. – І зробила вигляд, що нічого не було?

Коротка пауза. Я дивлюся йому в очі.

– Це неможливо, Владе. 

Це остання крапка. Я більше нічого не кажу, бо й не потрібно.

Влад мовчить, і вперше за цей час я бачу – він не знаходить жодної підходящої відповіді.

А що тут скажеш? Він і сам розуміє, що зробив величезну помилку, тому виправдовуватися просто немає сенсу. 

І тому без жодного слова розвертається та виходить. Двері за ним зачиняються, і в цю ж секунду я видихаю. Важко. Глибоко. Наче весь цей час тримала повітря в легенях і тільки зараз дозволила собі його випустити.

Сили залишають мене так різко, що доводиться спертися руками об стіл, щоб просто втриматися на ногах. Це виснажує набагато більше, ніж я думала.

Я заплющую очі на кілька секунд, намагаючись зібратися, але розумію – зараз мені потрібно інше – змінити обстановку. Вийти з цього офісу і подумати.

Швидко беру сумку, виходжу з кабінету і, майже не зупиняючись, залишаю офіс. Повітря на вулиці здається свіжішим, легшим, і я вдихаю його глибше, ніж за весь цей день.

Через дорогу помічаю невелике кафе. Вирішую піти туди, бо їхати кудись далі немає бажання. Переходжу дорогу і заходжу всередину, відразу обираючи столик біля вікна. Сідаю і замовляю лише каву та десерт. Чогось більшого я зараз просто не подужаю.

Поки чекаю, беру телефон і набираю знайомий номер. І як тільки чую голос сина, широко усміхаюся:

– Так, мам?

– Матвію, – мій власний голос одразу змінюється, стає м’якшим. – Як ти, любий?

– Мамо! У мене все добре! – він говорить швидко, захоплено. – Я зараз на вулиці, ми граємося!

Я мимоволі усміхаюся.

– Обережно там, добре? – тихо кажу.

– Добре! – відповідає одразу. – Я тебе люблю!

Ці слова для мене, як ковток повітря.

– І я – тебе, – відповідаю м’яко.

Коли дзвінок закінчується, я ще кілька секунд тримаю телефон у руці, дивлячись на екран, і відчуваю, як всередині стає трохи легше. Наче хтось справді підзарядив мене. Повернув сили.

Я піднімаю погляд, щоб краще роздивитися кафе, і саме в цей момент двері відчиняються. Я не звертаю уваги одразу на те, хто там зайшов.

І лише тоді, коли знайома особа прямує до вільного столика, моє серце різко падає в п’яти. Це Тарас – брат Влада і людина, яка доклала чимало зусиль, щоб зруйнувати наш шлюб. 

На щастя, він мене не помічає.

Ця думка приходить першою і приносить дивне, коротке полегшення, яке, втім, зникає майже одразу, варто лише мені краще придивитися. 

Тарас проходить углиб кав’ярні спокійно, не озираючись, не шукаючи нікого поглядом, і сідає за кілька столиків від мене. Достатньо далеко, щоб не перетнутися випадково. Але достатньо близько, щоб я могла бачити його занадто добре.

Я не відводжу погляду. Не одразу. Наче переконуюся, що це справді він.

Тарас сильно змінився за ці роки. З його рис зникло щось юнацьке, легковажне, те, що колись робило його майже хлопчиськом у моїх очах. Тепер переді мною сидить чоловік – з жорсткішими рисами обличчя, з легкою щетиною, яка додає йому віку, з більш важким, впевненим рухом. Він набрав вагу, став ширшим у плечах.

Але ці зміни не мають жодного значення, бо варто мені лише на секунду дозволити собі згадати – і все повертається.

Миттєво. Жорстко. До болю чітко.

Саме в його ліжку я прокинулася того ранку. Саме в його обіймах. І ця картина – перша, яку побачив Влад.

Я відчуваю, як у грудях різко стискається від болю, наче той момент відбувається знову. Прямо зараз.

Я пам’ятаю все до найменших деталей. Як різко розплющую очі. Як не розумію, де я. Як намагаюся відсторонитися. Як серце починає битися швидше, ніж дозволяє дихати.

Як Влад стоїть у дверях і дивиться на нас поглядом, у якому вже немає нічого, крім вироку.

Мимоволі стискаю пальці на чашці з кавою. Настільки сильно, що майже відчуваю, як фарфор врізається в шкіру.

Я пам’ятаю, як вирвалася з рук Тараса, як підскочила, не розуміючи, що відбувається, як побігла за Владом.

Спотикалася. Падала. Піднімалася. Знову бігла. Сльози заважали бачити, дихати, говорити, але я все одно намагалася. Благала. Пояснювала.

– Я не знаю, як це сталося… я нічого не пам’ятаю… між нами нічого не було…