Розділ 3.1

Я хочу сказати дуже багато й одночасно – нічого не виходить.

Слова застрягають десь всередині, плутаються, розсипаються, тільки-но намагаюся їх скласти в щось зрозуміле. У голові шумить, у грудях тисне, і це настільки не схоже на мене, що дратує ще більше.

Я роблю крок до неї, і саме в цей момент бачу, як вона… відступає. Ледь помітно, але достатньо, щоб я це відчув.

Це наче удар під дих. Легкий, але точний.

Вона не хоче стояти поруч. Не хоче, щоб я був близько. І я розумію. Чорт забирай, я прекрасно розумію, чому.

– Я шукав тебе, – кажу нарешті, і голос звучить глухо, трохи хрипко, ніби я не говорив цим голосом роками.

Емілія навіть не моргає.

– Я знаю, – відповідає спокійно.

Ці два слова не дають полегшення. Навпаки, стає тільки гірше.

– Я знаю правду, – додаю швидше, ніж встигаю подумати. – Знаю, що ти не зраджувала. Я… Я шукав тебе, щоб усе виправити. Те, що зробив з тобою. Те, як…

– Не треба, – перебиває вона спокійно. Без емоцій.

Емілія ледь хитає головою, і її обличчя залишається таким же порожнім. Нечитабельним. Наче я говорю не з жінкою, яку колись знав до останньої дрібниці, а з абсолютно чужою людиною.

– Я тут не для цього, – каже рівно і кожне слово – як стіна між нами. – Якщо ми будемо працювати разом, краще залишити минуле в минулому і рухатися далі.

Я не слухаю. Не можу. Бо це неправильно. Вона не може просто так це сказати. Просто взяти та відпустити.

Роблю два швидких кроки вперед. Скорочую цю кляту дистанцію між нами. І, не думаючи, кладу руки їй на плечі.

Вона дійсно справжня, і водночас я відчуваю, як Емілія миттєво напружується, наче під моїми руками не жива людина. Наче їй неприємні мої дотики. 

Я стискаю пальці трохи сильніше, ніби намагаюся відчути, що вона справжня, що вона не зникне, як тоді.

– Я помилився, – кажу тихо, дивлячись їй в очі. – Я дуже сильно помилився, Емі…

Горло стискає, але я змушую себе говорити далі. Бо якщо не зараз – то вже ніколи.

– Я повірив не тобі, і поплатився за це. Але я шукав тебе. Хотів усе виправити. Хотів знайти тебе і…

Я ковтаю повітря, бо дуже важко підібрати правильні слова. 

– Але ти зникла. Так далеко, що я не зміг. Я думав про тебе, – голос стає ще тихішим. – Кожного дня. Кожної ночі.

Я дивлюся на неї й вперше дозволяю собі сказати те, що ніколи не говорив уголос:

– Якщо ти зараз тут… – видихаю, – можливо, у мене ще є шанс.

Емілія дивиться на мене довго, і в її погляді немає нічого. Ні тепла, ні холоду. Лише байдужість, і це найгірше.

А тоді вона повільно хитає головою, але цього достатньо, щоб я втратив надію. 

Я відчуваю, як мої руки стають зайвими, і мені доводиться їх прибрати. Відступаю на крок, і цього разу вже я створюю між нами дистанцію.

– Минуло багато часу, – говорить спокійно. Її голос рівний, наче ми обговорюємо робочий момент. Наче між нами не було нічого. – Я більше не тримаю на тебе зла. Що сталося – те сталося. І ця ситуація лише показала, що ми не надто сильно кохали одне одного. Бо якби це було інакше – перша ж така перевірка не закінчилася б розлученням.

Ці слова – вирок для мене. Я це добре розумію. Як і те, що вона має повне право так говорити. 

– Емі… – видихаю з останніх сил. 

– Тому я хочу, щоб ти відпустив це, – продовжує тихо. – Бо я вже давно це зробила.

Ні. Ні. Ні. 

Я не вірю їй. Я знаю, що вона досі мене кохає. Просто біль від того, що я накоїв, не відпускає її. 

– Владе, я тут, щоб працювати, – додає з легкою усмішкою, наче ми старі добрі друзі. – Я сподіваюся, що ти введеш мене в курс справ. 

– Сідай, – я киваю на крісло, а сам прямую до свого місця. 

Розумію, що треба щось робити. Якось переконати її поговорити про головне, але зараз це не має сенсу. Нам обом треба прийняти цю ситуацію, а мені – подумати, якими будуть мої наступні кроки. 

– Хочеш чогось? – питаю, склавши руки на столі перед собою. 

– Ні, дякую, – знову стримано усміхається. – Хочу почати працювати. 

Мої руки так і просяться знову підвестися й міцно її обійняти. Пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати. Але я втратив право торкатися її. Ми більше не чоловік та дружина. Ми чужі люди, але з почуттями, які випалюють все всередині. 

– Тоді в мене є ідея, – кажу швидко і нахиляюся вперед. – Ми пообідаємо разом, і я все тобі розповім. 

– Хіба ми не можемо поговорити тут? – хмуриться, а я розумію, що Емілія не хоче проводити зі мною час поза офісом. 

– Можемо, але я хочу пригостити тебе обідом, – додаю, хапаючись за цю можливість обома руками. – Ти ж сама говорила, що минуле в минулому. То чому би нам не розпочати все спочатку? А обід стане першою точкою.