Розділ 2.1

Я прокидаюся ще до дзвінка будильника. Ще до того, як перші промені сонця повністю заповнюють кімнату світлом. І мене трохи дивує те, що я не відчуваю страху. Зовсім. 

Так, є хвилювання, але воно не значне. Легке. Ледь відчутне. Наче нагадування, що сьогодні не звичайний день.

Я лежу кілька секунд, дивлюся в стелю, дозволяючи думкам повільно складатися в щось цілісне, і лише тоді піднімаюся, відкидаючи ковдру.

Холод підлоги трохи приводить до тями та допомагає зібратися. Я підходжу до шафи й на мить завмираю, дивлячись на речі, які ще вчора здавалися просто одягом, а сьогодні – стануть бронею.

Я обираю, що одягнути сьогодні повільно, але впевнено.

Вузька чорна спідниця, яка ідеально сідає по фігурі, підкреслюючи кожну лінію. Біла блузка – стримана, але водночас достатньо жіночна, щоб не виглядати сухо. Туфлі на високих підборах – не для краси, ні. Для впевненості.

Я одягаюся без поспіху. Кожен рух чіткий. Вивірений. Я дивлюся на себе в дзеркало і на секунду затримую погляд, бо жінка, яка дивиться на мене у відповідь, зовсім не та, якою я була сім років тому.

Тоді я була наївною, вірила словам, вірила людям, вірила йому.

Зараз – ні. Зараз я знаю ціну довіри, і не роздаю її просто так.

Беру плойку, накручую волосся легкими локонами, залишаю його розпущеним, дозволяючи йому м’яко спадати на плечі. Макіяж роблю мінімальний, але точний – підкреслюю очі, додаю трохи кольору губам.

І все. Цього достатньо. Бо за ці роки я навчилася іншого. Моя краса – це лише оболонка. Те, що бачать усі. Те, на що реагують. І, можливо, цим можна користуватися.

Але справжня я – значно глибше, і туди я не пускаю нікого. Більше нікого. 

Я ще раз дивлюся на себе і тихо видихаю. Здається, я готова, хоча не до кінця впевнена, що це правда.

Матвій ще спить. Я тихо прочиняю двері до його кімнати, обережно заглядаю всередину і бачу, як він спокійно лежить, обійнявши подушку, злегка нахмуривши брови уві сні, ніби навіть там вирішує якісь свої важливі дитячі справи.

Я усміхаюся і прикриваю двері. Нехай ще трохи відпочине. Його день почнеться трохи пізніше.

На кухні тепло і пахне кавою. Ольга вже там, як і завжди – спокійна зовні, але варто придивитися уважніше, і стає очевидно: вона хвилюється.

Я це бачу одразу. По рухах, по тому, як вона постійно поправляє свій одяг.

– Тобі сьогодні знадобляться сили, – каже вона, ставлячи поруч тарілку з яєчнею.

Я сідаю. Обхоплюю чашку долонями, відчуваючи тепло, і піднімаю на неї погляд і ловлю цей самий вираз – тривогу.

– Схоже, що не тільки мені, – тихо відповідаю.

Ольга завмирає на секунду, і я простягаю руку, накриваю її долоню своєю.

– Все буде добре, – кажу спокійно.

Ольга дивиться на мене і раптом нервово сміється.

– Взагалі-то, це я мала б тебе заспокоювати, – каже вона, хитаючи головою.

– Можливо, – відповідаю усміхаючись. – Але, як не дивно, я не так уже й сильно хвилююся.

І це правда. Це навіть трохи дивує мене саму.

Та я прекрасно розумію: справжні емоції прийдуть пізніше, коли я побачу його. Коли зустрінуся з його поглядом. Коли минуле перестане бути лише спогадом і стане реальністю.

Ольга дивиться на мене уважніше.

– Думаєш, ти настільки змінилася?

Я повільно роблю ковток кави та відповідаю так само спокійно:

– Думаю, що ці сім років гартувала себе до цієї зустрічі. Подивимось, що з цього вийде.

Розмова з Ольгою обривається тихо, майже непомітно – просто в той момент, коли я відчуваю на собі ще один погляд.

Павло стоїть у дверях кухні, ніби не наважується одразу зайти, ніби йому потрібно кілька секунд, щоб переконатися: все, що він бачить – реальність, а не його власні тривожні думки, які, судячи з усього, не давали йому спати всю ніч.

Його погляд наче сканує мене. Затримується довше, ніж потрібно, і я читаю в ньому все: хвилювання, напруження. І ту саму внутрішню боротьбу, яку він навіть не намагається приховати.

Я усміхаюся ледь помітно, але щиро. Бо це приємно, знати, що за тебе хвилюються, що ти не одна. Що є люди, які бояться за тебе більше, ніж ти сама.

– Доброго ранку, – кажу спокійно, ніби нічого особливого не відбувається.

Хрещений не відповідає одразу. Лише заходить глибше в кухню, проводить рукою по обличчю, ніби намагається скинути втому, яка явно не тільки фізична. І я навіть не даю йому можливості поставити те питання, яке вже читається в його очах.

– Зі мною все добре, – випереджаю його тихо, але впевнено. – Тобі не варто хвилюватися.

Павло зупиняється, дивиться на мене довго, наче перевіряє, чи я справді вірю в те, що кажу, і чи не брешу хоча б собі, а потім важко зітхає.

– Я майже не спав, – зізнається він нарешті, і в його голосі немає звичної твердості. – Весь час думав про це.