Розділ 1.1

Ми заходимо в будинок разом.

Всередині тепло, світло, пахне чимось домашнім – свіжою випічкою, кавою і любов'ю. І поки Матвій роззирається довкола, ставить десятки питань, сміється, бігає від вікна до вікна, я дозволяю собі розслабитися. Хоча б трохи.

Обід проходить легко і спокійно. Ми говоримо про все – про переліт, про життя там, про навчання, про роботу, про дрібниці, які раптом здаються важливими, бо вони – про те життя, якого в мене не було сім років.

Я сміюся, і це навіть трохи дивно. Бо вже не пам’ятаю, коли востаннє робила це так щиро.

Матвій розповідає, як буде ходити в школу, як хоче знайти друзів, як обов’язково навчиться кататися на велосипеді без допомоги, і я дивлюся на нього та думаю лише про одне: я зробила правильно, що повернулася, бо його дім тут. І мій також. Навіть якщо це означає знову зіткнутися з минулим.

Після обіду Ольга забирає Матвія показати йому кімнату, і він іде з нею без вагань, обертаючись лише раз, щоб махнути мені рукою.

– Я скоро прийду, мам!

– Добре, – усміхаюся.

І щойно вони зникають за дверима, тиша в кімнаті стає зовсім іншою. Важчою.

Павло повільно підводиться, і його голос розноситься вітальнею:

– Еміліє… Нам варто поговорити. 

Я киваю, і ми мовчки йдемо коридором, і кожен мій крок віддається десь всередині, ніби я йду не до кабінету, а назустріч чомусь, що давно мало наздогнати мене.

Кабінет просторий, з великим столом, книжковими полицями і важкими шторами, які приглушують світло.

Павло зачиняє двері і проходить до столу. Сідає і складає руки перед собою. Я сідаю навпроти нього, складаю руки на колінах, щоб не видати, як трохи тремтять пальці.

– Я здогадуюсь, про що ви хочете поговорити, – видихаю, а він довго дивиться на мене, наче підбирає слова.

– Спочатку я хочу, щоб ти знала, – починає повільно. – Я ніколи не сумнівався в тобі.

У грудях щось стискається. Сильно та боляче, бо ці слова я так і не почула тоді від тих, від кого чекала найбільше.

Коли все сталося, мої батьки навіть не дали мені можливості пояснити. Не поставили жодного запитання. Просто відвернулися від єдиної доньки.

Для них я стала тією, хто зрадила чоловіка. Хто зганьбила родину. І цього було достатньо.

Я залишилася одна. З болем. З розбитим життям. З дитиною під серцем, про яку тоді ще навіть не знала. І єдиною людиною, яка не відвернулася, став мій хрещений. 

Він не питав. Не засуджував. Він просто допоміг. Організував мій від’їзд. Знайшов житло, роботу, допоміг з навчанням. Підтримував, коли я ледве трималася на ногах. Був поруч, коли народився Матвій. І за це я буду вдячна йому до кінця життя.

– Я знаю, – тихо відповідаю, дивлячись йому в очі.

Він киває, а потім робить паузу і говорить те, що змушує мене завмерти:

– Еміліє, ти впевнена, що робиш правильно? Можливо, тобі не варто повертатися туди, де тебе не цінували? Можливо… ідея повернутися сюди – надто спонтанна? 

Я усміхаюся, бо добре розумію побоювання дядька. Він як ніхто знає, наскільки сильно зранене моє серце, і саме тому не хоче, щоб я знову поверталася туди, де мене колись зламали.

Але він також знає інше, що я не з тих, хто тікає вдруге.

Я трохи відкидаюся на спинку крісла, проводжу пальцями по тканині сукні, ніби намагаюся впіймати рівновагу між минулим і теперішнім, і лише тоді піднімаю на нього погляд.

– Я думала про це, – відповідаю тихо, але впевнено. – Дуже довго думала.

Павло мовчить, не перебиває. Дає мені можливість сказати все до кінця, і я вдячна йому за це, бо є речі, які я ношу в собі роками, і сьогодні хочу ними поділитися.

Коли я полетіла в Англію, то почала там будувати своє життя заново. І себе заодно. Я хотіла стати сильнішою, щоб вдруге мене не зламали. І ось тепер я тут, бо хочу подивитися в очі своїм страхам і перевірити, чи вистачить у мене сил протистояти всім.

Ховатися можна цілу вічність, але що це мені дасть? Мій син росте. Він питає про батька. І кожного разу я розповідаю, що він є, але дуже далеко, і настане час, коли вони зустрінуться. 

Я хочу, щоб Влад познайомився з Матвієм. До того ж тепер він знає, що я ні в чому не винна. Через два роки після мого зникнення він почав мене шукати. Приходив і до хрещеного. 

Він розповів йому, що знає правду. Його брат зізнався, що зради не було. Він дав мені щось випити і, коли я заснула, затягнув у своє ліжко. 

Це була брудна гра, у якій я навіть не зрозуміла, що стала фігурою. Рідний брат Влада без вагань погодився зіграти цю роль, і його мати – жінка, яка дивилася мені в очі, усміхалася… і водночас знищувала моє життя.

Це вона підмовила молодшого сина на цю “авантюру”, бо я була не достатньо заможна. Не достатньо вигідна. Не достатньо гідна їхньої сім’ї.

Стискаю пальці сильніше, ніж варто було б, але швидко опановую себе. Це вже в минулому. Я більше не та дівчина, яку можна було так легко зламати.