1

– Тетянко, може, краще я поговорю з твоїм колишнім чоловіком? Він же нормальний мужик і все одразу зрозуміє, – каже Феріт, коли ми під'їжджаємо до залізничного вокзалу.

– Не варто, – натягнуто посміхаюся, візуалізуючи ситуацію та репрезентуючи вираз обличчя Стаса.

Якщо Феріт і Стас зустрінуться, то станеться апокаліпсис. Тому що Вербицький буде в сказі й це м'яко сказано!

– Просто я боюся відпускати тебе одну. Я думав, ми разом поїдемо до твого рідного міста і попросимо Вербицького підписати довіреність, – засмучено зітхає Феріт, а я повертаю голову в його бік і кладу долоню поверх сильної руки, яка лежить на кермі. – Як я буду без тебе, севгілім*?

– Я ненадовго, ось побачиш. Ти навіть скучити за мною не встигнеш, як я повернуся.

Феріт посміхається, оголюючи ряд білих красивих зубів. І користуючись моментом, поки ми стоїмо на перехресті червоного кольору світлофора, підносить мою руку до своїх губ, щоб поцілувати. Армія метеликів тремтить у моєму животі в цю секунду, тому що Феріт надзвичайний чоловік. Він унікальне поєднання сили та ніжності. До зустрічі з ним я навіть не підозрювала, що такі чоловіки існують у реальному житті. Після розлучення з Вербицьким я з захопленням дивилася турецькі серіали та мріяла про таке ж неземне кохання, яке показували по телевізору. А потім я зустріла у столиці свого турка і почалось… Наш роман тривав лише три місяці, коли Феріт зробив мені пропозицію вийти заміж.

Машина гальмує на стоянці. Заглушивши двигун, Феріт розвертається корпусом у мій бік. Довго і пронизливо дивиться мені просто у вічі.

– Що? Щось не так? – питаю і на автоматі тягнуся до волосся, поспішаю заправити за вухо неслухняне пасмо.

– Я казав, як сильно тебе кохаю?

Вдаю, що думаю. А потім хитаю головою:

– За останню годину жодного разу не сказав.

– Я люблю тебе, Тетяно, – зізнається Феріт і я ледве не стікаю по сидінню, наче ванільне морозиво, бо у Феріта гарний низький голос із хрипкими нотками. І ледь помітний акцент, який надає ще більшого шарму майбутньому чоловікові. – Ти найкрасивіша квітка, яка тільки є на землі. Ти найяскравіша зірка на небі...

Затаївши подих, я слухаю компліменти, які каже Феріт. І не можу надихатись цим чоловіком, бо ніхто й ніколи мені не говорив навіть половину того, що встиг сказати Феріт за наші чотири місяці знайомства. Здається, він справді мене любить. І від цього моє серце бентежно стукає у грудях.

Через пів години Феріт проводжає мене до самого купе. Командує писати йому щогодини та звітувати, як у мене справи. Я тільки посміхаюся на його прохання і киваю у відповідь.

***

Стас

“Потяг затримується на вісім хвилин”, – слухаю сповіщення рупора та починаю нервувати.

Незабаром я побачу Таню. І від неминучої зустрічі мене колошматить не по-дитячому. Стою на пероні з величезним букетом півонії. Дивлюся на циферблат наручного годинника. Рахую кожну хвилину.

Хвилююся неможливо. Побачити її хочу. Аж усередині все перевертається, коли я уявляю нашу зустріч. Ми не бачилися майже три місяці. Востаннє це було на дні народження нашого Вареника. Тоді Таня була зі мною холодна, як ніколи. І на мить мені здалося, що в неї хтось є. Але весь цей час я стежив за її сторінками в соціальних мережах і, не брехатиму, радів, коли не бачив там ніякого натяку на іншого мужика.

Звичайно, я розумію: рано чи пізно у моєї дівчинки може хтось з'явитися. Але я не можу дозволити цьому трапиться. Тому що люблю її до божевілля. І хрін я кому її віддам. Вона моя! І це навіть не обговорюється.

Поїзд прибуває із запізненням на десять хвилин. До того моменту, як Таня виходить із вагона, я вже стою навпроти провідниці та посміхаюся у всі тридцять два, помітивши кохану дівчинку.

Я помічаю Таню набагато раніше, ніж вона помічає мене. Сканую очима її струнку фігуру. Залипаю на глибокому вирізі декольте. І насилу терплю свербіж у долонях – так хочеться проїхатися її гарненькою філейною частиною тіла за те, що одягла цей дуже сексуальний сарафан, який вище колін на двадцять сантиметрів. Ні, я не тиран. Я нормальний чоловік із цивілізованого світу. Але мені реально не все одно, що кожен зустрічний пускає слину, дивлячись на Таню. Я егоїст. І власник! Тому що моя жінка повинна бути красивою тільки для мене та це не обговорюється!

Поспішаю забрати у Тані дорожню сумку на коліщатках. Ставлю її на асфальт. І простягаю руку Тані, допомагаючи спуститися з невеликих металевих сходів. Відводжу Таню трохи вбік, якомога далі від натовпу. Хвильку дивлюся на кохану дівчинку. І очей не можу відірвати. За той час, що ми не бачилися, Таня ще гарнішою стала. Розквітла.

– Привіт, – усміхається Таня, а потім махає рукою перед моїм обличчям: – Гей, Стасе! Ти тут, зі мною?

Вона сміється. І її дзвінкий сміх віддає луною в моїй голові. Як же я сумував за її сміхом, за запахом її шкіри…

– Привіт, – не втримавшись, обіймаю Таню за талію. Притягую до себе і цілую в щоку. М-м-м… Моя ніжна дівчинка, яка смачно пахне. Так би й з'їв її прямо зараз.

– Стасе, – Таня поплескує мене по плечу: – Я теж рада тебе бачити, але може якось іншим разом обнімемося?

– Вибач, – відсуваюся від дівчинки неохоче. Дарую квіти: – Це тобі.

– Як мило, дякую, – Таня стримано посміхається, але навіть за цю посмішку я готовий подарувати дівчинці цілу крамницю квітів.

Декілька секунд я продовжую розглядати Таню, ніби все ще не вірю, що вона зараз стоїть переді мною і дихає тим самим повітрям, що і я. А потім я підхоплюю її сумку, і ми йдемо геть із вокзалу.

Мовчимо доти, доки не опиняємось на стоянці. Я запихаю сумку в багажник. І поспішаю стрибнути за кермо. Засмучено зітхаю, помітивши, що Таня вже пристебнута ременем безпеки. Жаль, я б з великим задоволенням пристебнув кохану дівчинку, як колись.

“Нічого, ще встигну. Не все відразу”, – заспокоюю себе подумки.

– Не спекотно? – Запитую у Тані, а вона хитає головою і комусь пише по мобільному.