Глава 13

Глава 13

В залі де ми сиділи з Принцами панувала зовсім інша атмосфера  в порівнянні з Містом. Тут не було звичного фону мук та болю, здавалося що тут навіть існували інші закони, і зараз коли в мене був час роздивитися я це чітко розумів. Раніше я бував у якомусь псевдопросторі з Принцами, а зараз судячи з усього мене запросили реально до них додому.

Розширений простір навколо столу існував за своїми законами буття. Повітря було чистим та свіжим, без звичної для Міста суміші сірки та крові. Світло, що лилося незрозуміло звідки, було м'яким та приємним, зовсім не схожим на багряне сяйво Інферно. Навіть сама структура простору відрізнялася — я відчував це своєю здатністю Повелителя.

— Ти точно помітив, — сказав перший Принц дивлячись на мене своїми золотавими очима, в яких періодично проглядалася безодня його справжньої сутності, — Цей артефакт ми добули ще коли були молодими, і хтозна скільки битв ми провели, щоб дістатися до нього. Він створює навколо невеликий демонічний рай. Так, саме рай, тут найкомфортніші умови для перебування для будь-якого демона.

— Рай із запахом сірки, — з посмішкою додав другий Принц, розливаючи по келихах вино з пляшки без етикетки. Рідина у пляшці здавалася живою — вона переливалася всіма відтінками темряви, і час від часу в ній спалахували крихітні зірки. — Ми намагалися його переналаштувати на щось менш демонічне, але... не змогли. Занадто вже він... принциповий.

— Такі артефакти часто мають власний характер, — відгукнувся перший Принц. — Особливо коли їх створюють істоти, чия природа настільки відрізняється від нашої.

Я прийняв келих від другого Принца, відчуваючи як тепло розтікається по пальцях від дотику до нього. Вино пахло... всім і нічим одночасно. Його аромат постійно змінювався — то нагадував літній дощ, то осінній ліс, то морську глибину.

Мій погляд знову повернувся до столу, за яким ми сиділи. І тільки зараз я помітив його дивну природу — він існував одразу в трьох варіантах реальності, накладених один на одного. То це був розкішний банкетний стіл з химерними візерунками, то простий стіл для карткової гри, то щось середнє, що постійно змінювалося.

— О, ти помітив і це, — задоволено кивнув перший Принц, і в його очах промайнув вогник щирого інтересу. — Хороший спостерігач. Стіл існує одразу в трьох варіантах реальності. Нам подобається така... неоднозначність.

— Гарненька штука, правда? — підморгнув другий Принц. — Ми його виграли в одного бога з верхнього плану. Той ще був картяр... — тут він засміявся, згадуючи щось своє. — Три дні грали, уявляєш? І не в якусь там просту гру, а в "Долю і Випадок". Добре що ставкою був тільки стіл, а не щось серйозніше.

— Брате, не відволікайся, — м'яко перервав його перший Принц. — У нас є більш важливі справи для обговорення. Хоча... — він зробив ковток вина, — Може спочатку зіграємо? Давно не було гідного суперника.

Він підняв руку, і в повітрі з'явилася колода карт. На перший погляд, вони виглядали як звичайні гральні карти, але варто було придивитися, і ставало помітно, що зображення на них живуть своїм життям. Фігури рухалися, пейзажі змінювалися, а символи масті періодично спалахували різними кольорами.

Але найбільше вражала не їхня зовнішність, а сила, що струменіла від них. Кожна карта була як маленький портал в інший вимір, як крихітне вікно в інші реальності. Вони випромінювали таку могутність, що навіть у мене, архідемона, мурашки пробігли по спині.

— Знаєш цю гру? — запитав перший Принц, починаючи тасувати колоду. Карти в його руках рухалися як живі істоти, періодично зливаючись в єдиний потік енергії, а потім знову розділяючись на окремі карти.

— "Доля і Випадок"? — припустив я, впізнаючи характерні візерунки на сорочках карт. — Чув про неї, але ніколи не грав. Кажуть, це не просто гра, а своєрідний інструмент для взаємодії з реальністю. Гра богів. - додав я. Згідно чуток в цю гру грали надзвичайно могутні сутності і Лорди демонів до таких не відносилися.

— О, це набагато більше, — відгукнувся другий Принц, з цікавістю спостерігаючи за моєю реакцією. — Ці карти... вони не просто показують можливі варіанти майбутнього. Вони допомагають... спрямовувати його. Звісно, якщо знати як правильно з ними поводитися.

— І якщо вони самі цього захочуть, — додав перший Принц. — Карти мають власну волю. Іноді вони можуть показати щось важливе, навіть якщо ти не питав. А іноді... — він усміхнувся, — Можуть просто влаштувати гарну розвагу.

Я напружився. Грати в демонічні карти з Принцами... це могло бути небезпечно. Дуже небезпечно. Такі ігри рідко закінчуються просто розвагою — зазвичай вони тягнуть за собою серйозні наслідки. Але й відмовитися я не міг — це було б проявом неповаги. А це смертельно небезпечно, Принци не ті хто може простити неповагу до себе.

— Не хвилюйся так, — розсміявся перший Принц, він явно читав мої думки навіть не порушуючи мій ментальний захист, зовсім інший рівень могутності. Тим часом він  почав роздавати карти. — Сьогодні ми граємо просто для розваги. Ніяких душ у заставу, ніяких демонічних контрактів. Просто... спілкування. - останнє слово він вимовив з якоюсь особливою інтонацією, яка натякала на щось більше.

— Хоча пропозиція в нас є, — додав другий Принц, беручи свої карти. В його очах спалахнули іскорки азарту. — Але до неї ми ще дійдемо. А зараз... нехай карти самі вирішать про що нам говорити.

Перший Принц закінчив роздавати карти, і я взяв свою частину колоди. Відчуття було... незвичайним. Кожна карта пульсувала силою, відгукуючись на дотик. По відчуттях в кожній карті було повно сили, якби не більше ніж у мене разом з моїм доменом, ці карти точно були не для простих смертних.  Вони були теплими, майже гарячими, і здавалося, що вони вивчають мене так само, як і я їх.

— Правила досить прості, — почав пояснювати перший Принц. — Кожен хід складається з двох частин. Спочатку ти викладаєш карту...

— А потім реальність відгукується, — закінчив другий Принц з хижою посмішкою. — Це як... розмова з самим всесвітом. Кожна карта — це можливість, кожен хід — це вибір шляху.