Розділ 105

Сергій Андрійович вийшов на вулицю — біля машини його вже чекав Полянський. Ганна сиділа у візку біля вікна. Лікар підвів очі й, усміхаючись, махнув дівчині на прощання. Вона дивилася на нього, проводжаючи поглядом, а по її обличчю текли сльози.
Стас не зводив очей із Ганни. Усередині нього вирували емоції — передусім злість. На себе — за те, що втратив її довіру. І на неї — бо, попри всі його спроби виправитися, Ганна не могла пробачити.
Біль охопив груди так сильно, ніби забракло повітря. Ніколи раніше молодий чоловік не відчував нічого подібного.

— Поїхали, — сказав Сергій Андрійович, повертаючи Полянського до реальності.

Чоловіки сіли в авто й поїхали.
А Ганна залишилася.Дівчині було сумно й боляче. Вона так звикла, що Сергій Андрійович майже щодня проводив з нею час… А тепер — тиша, порожнеча. На душі стало гірко, мовби щось важливе раптово зникло. Вона почувалась самотньою, слабкою й безпорадною.
Філатов за цей час став для Ганни не просто лікарем чи другом — він став тією опорою, без якої вона вже не уявляла свого життя.

Та її не покидали сумніви: а чи правильно вона зробила, коли відштовхнула Стаса? А раптом він був щирим?.. Ці думки картали її серце ще більше.

Ганна заплющила очі й гірко заплакала. Плач був тихим, але щирим — наче біль, що довго ховався всередині, нарешті вирвався назовні.

За дверима почувся приглушений звук кроків. Професор Райзон, який саме проходив повз, зупинився. Він відчинив двері та обережно ступив до палати. Зупинившись за кілька кроків від ліжка, м’яко промовив, спершу німецькою:
— Fräulein Hanna, warum weinen Sie?
А тоді, з теплим, трохи ламаним акцентом додав українською:
— Фройляйн Ганно, чому ви плачете?

Його голос звучав тихо, з нотками турботи й щирого співчуття — не як у лікаря, а як у людини, яка багато чого бачила завдяки своєму досвіду.