Розділ 66

Сергій Андрійович швидко перервав дзвінок і одразу набрав генерала.

— Михайле, — почав Філатов, — мені подзвонили. За годину Юрчишин і його син мають бути на свободі.

— Зрозуміло, — відповів Михайло Романович спокійним, але впевненим голосом. — Я вже віддав наказ. Вони будуть удома найближчим часом.

— Дякую, Михайле, — коротко відповів Філатов і поклав слухавку.

Але хвилювання не полишало його. Що, якщо цей покидьок уже зробив Ганні щось жахливе? Як вона зараз? Чи жива?..

Він нервово ходив по кімнаті, не знаходячи собі місця, поки в голові не запаморочилося.

— Заспокойся, Філатов… Тримай себе в руках, — прошепотів сам собі, намагаючись зібратися.

Раптом знову задзвонив телефон. Номер — незнайомий. Це був він.

— Алло, док, — хрипко і знущально почулося у слухавці. — Тобі ще потрібна твоя дівка?

Сергій стиснув кулак.

— Де вона?!

— О, бачу, ти налаштований рішуче, — злодій хрипло засміявся. — Якщо хочеш її ще раз побачити, приїжджай на вулицю Лісову. Там є закинуте будівництво. Знайдеш.

У слухавці почулося глузливе хмикання.

— Чекаю.

Лінія обірвалася.

Філатов довго кружляв вулицями, поки нарешті не знайшов це місце. Навколо — лише руїни, гнітюча тиша, а попереду виднілася недобудована будівля.

Він зайшов усередину, рухаючись повільно, обережно, уважно вдивляючись у темряву.

— Ганночко! — покликав, озираючись. — Я тут!

Тиша.

Сергій ступив уперед, коли зненацька позаду пролунав хрипкий голос:

— Браво, докторе.

Він різко розвернувся.

Перед ним стояв кремезний чоловік у потертій куртці та джинсах. Важкий, зухвалий погляд, нахабна посмішка.

— Ти дуже швидко приїхав. Видно, що дівка тобі справді дорога, — бандит презирливо скривився.

— Де вона?! — напружено кинув Філатов.

— О, не гарячкуй, док… — злочинець хитро примружився.

— Вона жива? — голос Сергія зірвався на зривчастий.

Чоловік хрипло розсміявся.

— За мною, док, — коротко скомандував він.

Філатов глибоко вдихнув і, напружений, як струна, рушив слідом.