Глава15

Ліля

В суботу зранку я отримала на телефон сповіщення від банку, і зрозуміла, що прийшла зарплатня. Цьому я дуже зраділа, а ще більше зраділа сумі і трохи була навіть здивована.

Швидко одягнулася, трохи підфарбувала губи, зробила собі каву в термочашку і вибігла з дому, дорогою вітаючись з сусідами, що гуляли з дітками та внуками. Я ,щаслива, зняла зарплатню. Здивована, коли зняла гроші, бо ми не обговорювали зарплатню, а отримала я пристойно, проте це не виглядало як підкуп чи плата за щось непристойне, просто хороші гроші для студентки.

Про все інше, що стосувалося Ярослава, намагалася не думати. І тут згадала вчорашні міркування. І ідея прийшла сама собою. “А чому б мені не поїхати на вихідні до Уляни?” —  подумки запитала в себе. І подзвонила на вокзал, щоб дізнатися розклад автобусів. Отримавши потрібну інформацію, купила собі круасан з шоколадом і направилася в місто за подарунками, і їх треба було купити чимало, враховуючи кількість дітей в хресної. Посміхнулася про себе, згадуючи їх. Від думок стало тепло та затишно. 

Після кількагодинного шопінгу Катрусі купила гарну сукенку, кілька пар колготок, щоб не мерзла, і шарфик. Вибрати подарунок для хресної виявилося куди складнішим завданням, бо ж я погано знала її інтереси. Тому купила все по канону: теплі шкарпетки, кілька гарних, а головне теплих светрів, рукавички та шапку, що як мені здалося, мали б дуже личити хресній. Малечі купила багато солодощів, іграшок, не обійшлося й без шкарпеток.

Вдоволена собою, посміхаючись, поверталася додому. Згадала, що немає в що складати речі, довелося купити зручну маленьку валізу на колесах. Щаслива та задоволена, щоправда, трохи втомлена, повернулася додому. І відразу почала збиратися у дорогу. Я мала намір гарно провести час, і немає у світі причини, яка б завадила мені. Окрім дурнуватих думок про Ярослава.

Речей з собою багато не брала, лише все найнеобхідніше, і ,звісно ,подарунки, які зайняли більшу частину валізки. Але зібралася швидко і вже за п'ятнадцять хвилин була готова виходити з дому.

Спочатку хотіла замовити таксі, але, випхавши валізку, зрозуміла, що вона досить добре котиться по витоптаному снігу, і вирішила, що можу поїхати й автобусом. Дорога до автостанції не зайняла багато часу, і я приїхала навіть завчасно.

Перш ніж приїхав мій автобус, встигла навіть випити, точніше, залити в себе каву. Хоча напій і важко назвати кавою, бо на смак і справді гидота, зовсім не та смачна ароматна кава, яку можна зустріти в закладах Львова. Поки пила гірку жижу, зрозуміла одну очевидну, але вочевидь не для мене, принаймні до цього моменту, річ —  я, можна сказати , стала гурманом в тому, що стосується кавових справ.

Хех, як цікаво, рік тому приїжджа селючка, а тепер дівчина, по якій так і не скажеш, що вона не зі Львова. Справжня панянка: чобітки на зручному підборі, підфарбовані губи, очі, що широко дивляться на світ. Згадала себе, як вперше приїхала до Львова. І ніколи не забуду ту стару пошарпану від часу торбу, яка й тепер стоїть під ліжком у квартирі. Як багато за цей час зі мною сталося, я буквально народилася знову у лоні Львова. Звісно, я багато в чому завдячую Ярославу, і що би там не було, цього забути не зможу, бо не схочу та й сумління не дозволить.

В автобусі було багатолюдно, але водій був совісним і не брав людей більше, ніж в автобусі було місць. Тому над головою ніхто не сопів та не кашляв, а тихий шепіт, шурхіт та дитячий сміх були якимись затишними, ще одним бонусом стало те, що в салоні не грав шансон, до того ж було тепло.

Спочатку я просто дивилася на вид за вікном, що швидко проносився, наче калейдоскоп, білих, засніжених, ніби в казці, картин. Потім одягнула навушники, де знову грав мій улюблений гурт “БЕЗ обмежень”, і я б підспівувала їм, якби не інші люди. Натомість в теплі та під гарну музику я заснула і проспала, аж поки ніби інстинктивно не прокинулася біла самої зупинки. Швидко вийшла, а добрий водій навіть допоміг з валізою, на що я мило йому посміхнулася та щиро подякувала. Завжди приємно, коли зустрічаєш таких справжніх людей, щирих та ввічливих. 

Звісно, я нікому не сказала про приїзд, бо все сталося якось спонтанно і для мене також, просто, мабуть, я хотіла побачити когось, хто пов'язував мене з минулим життям.

Тепер, стоячи на порожній сільській автобусній зупинці, я запитувала себе, а чи чекають на мене там, чи не безтактовно з мого боку, приїжджати в гості ось так, без попередження. Але нагадала собі, що на свята так часто роблять, і до того, окрім них, в мене й так нікого нема.

Тому попрямувала по добре знайомій мені дорозі, що вела до будинку мого дитинства, щоб залишити там власні речі. Дім все ще непохитно, хоча й дещо втомлено стояв. На моє здивування навіть паркан не впав, все хилився до землі, але стояв. Зрозуміла: що б не сталося, та я ніколи не продам це маленьке, затишне, хоча й дещо старе гніздечко. Відімкнула ключем двері, і не залишаючись надовго, підхопила великий пакет з подарунками і попрямувала до хресної, вгамовуючи приємне внутрішнє хвилювання. 

Звісно, я сподівалася, що Уляна зрадіє мені, але ніяк не сподівалася такому теплому, і навіть трохи сльозливому прийому. 

Я постукала, і дуже швидко мені двері відчинив хтось з хлоп'яток.

—  Мамо, тут якась цьоця прийшла.

—  Зараз, я зайнята! — донісся знайомий голос з глибини будинку.

Ще мить я стояла у дверях, а потім вийшла Уляна.

—  Боже, привіт, як ти тут?

—  У гості приїхала, впустите?

—  Звісно, люба, заходь.

І вже в будинку вона міцно мене притисла до свого теплого тіла.

       —  Яка ти молодчинка, що приїхала. Роздягайся та проходи. 

Коли я роздягнулася, спробувала запхати непомітно великий пакет, щоб, коли діти полягають, Уляна розклала їм подарунки.

         —  Що там у тебе? — запитала Уляна.

       —  Це подарунки, — мовила шепотом, бо довкола вилися діти, лише Катрусі не було видно, — сховайте, будь ласка, а коли всі полягають, розкладете по чобітках.