Глава 13

Ліля

Телефон вібрував уже вдруге, сповіщаючи, що хтось вперто хоче до мене достукатися, але я вирішила і далі ігнорувати і продовжувала працювати. Для мене таки знайшлося місце в офісі. З офісних пліток я зрозуміла, що розширення пройшло зовсім недавно, і зараз працівникам стало більш просторо. Плюс я бачила кілька нових співробітників, їх видають очі та невпевненість, що й казати, я й сама така.

Тут я поки ще ні з ким не потоваришувала, все обмежувалося поверхневим знайомством. Але в мене була Зоря, яка завжди готова підтримати та вислухати. Щоправда, тепер я ще й працювала на неї, хоча мене це не дуже обходило, я робила свою роботу і намагалася робити її ідеально. Якраз тепер працювала над її проєктом. Телефон заспокоївся, а за мить знову завібрував.

—   Що ж це таке? —  невдоволено буркнула собі під ніс, але на цей раз все ж відірвалася від монітора, щоб глянути, хто ж мене так сильно потребує. Це був Кирило, перед яким я все ще почувалася дуже винною та й, правду кажучи, уникала його як могла. Добре, що хоч знайшов собі практику в іншій компанії, про що, не додзвонившись, повідомив СМС і тепер наше спілкування зводилося до мінімуму.

На екрані було п'ять пропущених знову ж таки від Кирила. Всередині пошкреблася совість, але я все ще відкладала, як могла, розставляння крапок над “і”. Я не хотіла тепер нічого вирішувати, тому постійно займала розум роботою, щоб не було часу на усілякі дурниці. 

Вже хотіла повернутися до роботи, коли телефон знову коротко завібрував “Ти маєш прийти з заліковкою в універ до третьої”. 

Бляха. Набрала Кирила і після короткої розмови зрозуміла, що мені не викрутитися і ніхто мені не допоможе. Доведеться йти просити Ярослава, щоб відпустив мене, бо без мене оцінки в мою заліковку ніхто не поставить. Вияснювати відносини з деканатом через це не стану, до дідька все. Перевівши ноут, який носила з собою з дому, бо так було зручніше, в сплячий режим, підвелася. Я не хотіла зараз просити Ярослава про щось, не хотіла навіть зайвий раз показуватися йому на очі, але що вдієш. Спустилася на поверх нижче, де він сидів просто серед колег. Я привіталася. Він, мабуть, очікував, що розмова стосуватиметься роботи, але я пояснила ситуацію й сказала, що мені треба в універ. Він кивнув головою, і вже хотіла йти, коли він спинив мене.

—  Постривай, я відвезу тебе.

—  Дякую, немає потреби, я сама.

—  Мені все одно потрібно туди.

—  Куди? — запитала я.

—  Туди, куди треба й тобі, до універу,  — з цими словами він змовницьки посміхнувся і ,схопивши з плечиків піджак, пішов переді мною. 

Коли ми сиділи в авто, він запитав про роботу та окремо цікавився Зоряниним проєктом.

Я відповідала коротко, бо все було ще на стадії розробки, але так як шаблони були затверджені, поділитися поки не було чим.

—  То ти вже переїхав? —  запитала, коли з темою роботи було завершено.

—  Так, але ще не все перевіз із батьківського будинку. Але приємно знову почуватися самостійним, —  зізнався і кинув на мене швиденький погляд. — Я думаю, тобі теж знайоме це бажання?

На що я лише скептично глянула на нього, не хотіла розвивати розмову про себе.

Він знову глянув на мене.

—  Що? —  запитала я, не розуміючи його погляду,

—  Я помилився? —  І він обережно, ніби пробуючи, чи може, поклав теплу долоню мені на коліно. 

—  В тебе сьогодні гарна сукня. 

—  Дякую, звичайна сукня, — відповіла. 

Та руку я не скинула, бо цей дотик був таким приємним та інтимним, що по шкірі пробігли мурахи.

—  Якби ти не любила свободу, то поки вчишся, могла б пожити як усі студенти в гуртожитку.

—  Мені так і справді зручніше, —  відповіла трохи тремтячим голосом, бо його рука почала ніжно гладити моє коліно.

—  Припини, —  тихо просипіла, бо на більше не стало сил.

—  То ви розійшлися? —  запитав, схопивши мене за руку.

 Я забрала свою руку.

—  Я ж просила дати мені час, я ще нічого не вирішила.

—  Він знає про нас?

—  Він знає, що ми зустрічалися.

Я вся вже тремтіла, і так хотілося, щоб він знову торкнувся мене, хоч і розуміла, що щойно сама забрала його руку з свого коліна і свою руку з його долоні.

—  Ліль.

—  Що?

—  Ти дуже гарна, — легко й просто зробив комплімент, не відриваючись поглядом від дороги.

—  Дякую, але ти навмисно?

—  Що навмисно? —  і знову ця його посмішка.

—  Припини, будь ласка.

—  Просто ти прекрасна жінка, і я не міг не сказати тобі про це.

—  Дай мені час!

—  Скільки тобі часу потрібно, щоб зрозуміти, що ми маємо бути разом? — запитав вже куди серйознішим голосом.

—  Я не знаю, я вже нічого не знаю.

Вже задихалася від своїх почуттів, від невпевненості, від небажання приймати рішення.

—  Він кохає мене.

—  А я хочу одружитися з тобою.

—  Не жартуй так! Не треба, я не витримаю цього.

—  Про це поговоримо, коли ти кинеш його, —  Ярослав вказав рукою кудись вперед, і тільки тепер я помітила, що ми вже приїхали.

Я мовчала, а серце шалено гупало, здавалося, ось-ось воно розірве грудну клітину і полетить від мене, бо я і справді поводжу себе так, ніби в мене нема серця та й душі, мабуть. Чому я така дурна?

Навіть не помітила, як авто зупинилося, як з мого боку відчинили дверцята. Ярослав навіть подав мені руку, що була зараз дуже доречною, бо здавалося, що не зможу стати на ноги. В голові раз за разом проносилися його щойно сказані слова. Я хотіла все це відігнати від себе, та не могла. Але я ще нічого не вирішила, нагадувала та не вірила собі. Бо серце вирішило все за мене.

 Ось його очі так близько до мене, і мені несила відірватися від нього, а потім цей швидкий та легкий поцілунок, що просто розірвав мій мозок. Я не могла думати, не могла зрозуміти, чому все так швидко закінчилося і так і залишилася стояти, не маючи сил поворухнутися з місця. Ярославове авто легко та швидко рушило з місця з характерним звуком. А потім я побачила злі та зненависнілі очі, це був Кирило, що, як виявилося ,бачив усе і був тут увесь цей час. Тугий розум відмовлявся думати, я стояла розгублена та люта на себе та свою тупість. Зробила невпевнений крок, а потім ще один. Пройшла повз Кирила, не маючи слів для виправдання. В голові промайнуло одночасно дві думки. Цим відносинам край, не можу більше так мучити хлопця, я й так розбила йому серце. Змусила страждати його. І інша не менш гучна думка про те, що Ярослав бачив Кирила і зробив це навмисно, навмисно поцілував мене. Що ж, він прийняв рішення за мене. Але це не означає, що я дозволю йому приймати всі рішення за мене. Це ще не означає, що я буду з ним. Я запхала сльози подалі і вже куди впевненішим кроком зайшла в універ.