Глава 11

Ліля 

Боже, як незручно та прикро вийшло. Ми сиділи в авто, і я вперто мовчала. Зрештою, що я мала сказати? В тому, що в Ярослава під оком красувався синець, була винна саме я. Та чи мала за це вибачатися, не знала. Зараз ми, хоч і з зіпсованим настроєм, та все ж їхали у справах.

Я з великими зусиллями змусила цих запальних чоловіків розійтися. Кирило лютував не на жарт, а Ярослав був готовий битися і відстоювати себе та в прямому сенсі слова боротися за мене. Та не хотіла, щоб через мене билися. Єдине на що я спромоглася це пообіцяти, що ми поговоримо ввечері з Кирилом. 

Зараз я просто не мала часу на те, щоб виправдовуватися, щоб вибачатися, чи щоб щось пояснювати. Я бачила вогонь в очах Кирила, і він палав злістю. Нам обом варто було охолонути, перш ніж починати розмову.

Зараз я почувалася зрадницею та просто поганою людиною. Ярослав, як на зло, теж мовчав. Зараз в авто поруч з ним мені було затісно, було важко дихати, і я навіть не насмілилася глянути на Ярослава. Натомість думала про те, що я казатиму Кирилу, як маю виправдати все це. 

А ще думала про те, як бігла за Кирилом, коли він, добряче затесавши  Ярославу, просто вилетів з ресторану. Всі ці погляди відвідувачів і те, як на мене, дивився Ярослав, коли я обрала піти за Кирилом, щоб спробувати пояснити все. Важко було згадувати його очі тоді. Він мав такий вигляд ніби відчував фізичний біль. І цей біль йому завдала я. Вже починала думати, що це я така. Що всюди, де є я, все руйнується та кришиться.

Ніби прочитавши мої думки, Ярослав, до того зосереджений на дорозі, прочистивши горло, навіть не глянувши на мене, запитав:

— Ти збираєшся йому сказати? Чи він взагалі нічого не знає?

—  Я ще нічого не вирішила, дай мені час! І взагалі все це через тебе! Ти отримав по заслузі.

—  Боже, ти серйозно? Але знаєш, я не шкодую. Якби міг обирати, то  зробив би ще раз так само. Якщо в нашого кохання така ціна, то я готовий її платити.

—  Ніяких "нас" немає. Чи ти не розумієш, що я маю хлопця, який мене кохає. В мене є інший. В нас відносини. Я живу іншим життям, там немає тебе. Як тобі ще пояснити?

—  Так, стоп-стоп. Я розумію твої почуття. Зараз ти просто закриєш рота і все обдумаєш! А потім все вирішимо. Домовились?

—  Ти не закриватимеш мені рота.

—  Ліль, —  мовив він серйозним тоном, від якого в мене зникло бажання сперечатися. —  Тобі потрібен час, мені також.  

Я швидко глянула на нього, такого серйозного та зосередженого.

—  Зараз зосередься. Зараз в нас важлива угода. Робота над нею буде повністю твоєю, якщо її затвердять. — Слово “затвердять”, при цьому він вимовив якось по-особливому. — Так, давай зараз зосередимося на роботі, а все інше потім, — мовив, коли ми зупинилися на парковці.

Я не могла повірити, що ми прийшли на ділову зустріч ні з ким іншим, а з Зоряною. Побачивши її, я була здивована, але Ярослав швидко все пояснив.

—  Ти ж знаєш, що твоя подруга відкриває новий йога центр?

—  Звісно, знаю, що за дивні питання, —  відповіла я серйозно, і глянула на нього як на малорозумну людину. Зоряна ж стояла й спостерігала за нашими розмовами, посміхаючись.

—  Так ось, як би це не було дивно, але вона хоче, щоб ти взяла на себе весь дизайн для реклами. Бо, бачте, часу в неї на це немає.

—  Зоря, ти серйозно? Ти ж сама вмієш?

—  Вмію, але зараз хочу, щоб ти зробила це для мене, посміхаючись мовила. Ну звісно ж і Ярослава залучимо, —  мовила так ніби його тут і не має.

—  Що, багато грошей маєш? — запитав Ярослав.

—  А тобі що до моїх грошей? Маєш замовлення, то виконуй!

—  Ну, звісно, і я візьмуся за нього, але ти маєш чіткі вказівки виконання, —  звернувся до мене.

—  Ви можете разом робити цей проєкт, я не маю щодо цього нічого проти. І що це в тебе за синяк під оком? -  запитала Зоряна. 

—  Та це я за кохання боровся, — іронічно мовив, чим змусив мене добряче червоніти перед подругою, а її двозначні погляди не робили ситуацію легшою.

—  Давайте ви оглянете приміщення, потім я розповім на що очікую, а потім сходимо кудись?

На що Ярослав категорично відмовився.

—  Е, ні, дівчата, це вже без мене. Я сьогодні вже сходив. З мене досить і одного разу,  —  але при цьому він чомусь посміхався. 

“Що з ним не так?”, —  подумала собі, —  “Йому натовкли пику, а він сміється”.

Із Зоряною ми, звісно, добре провели час, а з моєї історії вона лише посміялася. Я була вдячна їй за те, що вона не намагалася розповісти, як мені жити, а дала можливість, щоб я сама все обдумала. Та я знала і це відчуття мене не полишало до самого вечора, що я маю важливу і непросту розмову. Якби я ще знала, чого хочу.

 Після наших дівочих посиденьок Зоряна запропонувала відвезти мене додому, але я відмовилася, посилаючись на те, що погода дуже гарна і я воліла би прогулятися. Ми попрощалися, і я, не поспішаючи, пішла засніженою стежкою. На вулиці стояла справжнісінька зима — сніжна та морозна. Ще з дитинства таку зиму любила найдужче. А ще любила, коли в хаті гріє піч і потріскують дрова, а за вікном мете. Та ті часи давно минули, зараз все по- іншому.

З цих думок перемкнулася на Кирила. Як з самого початку, чи не з першого дня нашого знайомства, він підтримував мене, був готовий завжди протягнути руку допомоги. Як мені подобалися його знаки уваги. Я обрала його, бо він заспокоював мій біль, він змушував мене посміхатися. Завжди був уважним та щирим до мене. А що зараз? Тільки- но на горизонті з'явився Ярослав, і я готова зрадити Кирилу, готова все кинути і забути його доброту. Заради чого?

Коли опинилася недалеко від Кирилового гуртожитку, написала йому СМС “Вийди на вулицю”. Поки підходила, він вже чекав на мене біля дверей. 

—  Ходімо звідси, — мовив, взявши мене під руку. —  Тут забагато цікавих очей. 

Ми мовчки йшли, поки не опинилися в майже порожньому парку.