Глава 10

Ліля 

Зранку я мало не проспала, але швидко зібравшись, не нафарбувавшись, не поснідавши і не випивши кави, все ж вилетіла з квартири і знову ці квіти. “Треба буде сказати Ярославу, щоб припиняв вже все це, ну хіба не досить?” —  подумала собі і залишила квіти в коридорі, навіть не поклавши у воду. Побігла сходами донизу, і мало не наштовхнулася на Ярослава, що чекав мене біля під'їзду.

—  Що ти тут робиш?

—  От тільки не вмикай злючку, я заїхав, бо з ранку погода холодна. Не вистачало тільки, щоб ти захворіла.

—  То ти знущаєшся з мене? —  запитала, а насправді було приємно знати, що він хвилюється за мене. Я інстинктивно потягнулася в кишеню за цигарками, але не встигла дістати їх,, як його погляд мені все цілком зрозуміло пояснив. 

—  Сідай в авто! — скомандував, —  ще маємо заїхати в одне місце.

—  Я б могла й сама добратися до офісу.

—  На це немає часу. Спочатку заїдемо до мене додому, там майже закінчили ремонт. Я швидко зроблю що маю, а потім ще в одне місце.

—  Як скажете, мілорд, — злісно перекривила його.

—  І припиняй гратися з тютюном, чи ти не читаєш, що пише на пачці.

—  А що там такого пише?

—  Тютюн викликає залежність. А коли ти залежний, то частково не належиш собі.

—  Ого, то ти й філософією цікавишся? —  в'їдливо запитала, бо сердилася, що він намагається виховувати мене.

—  І тобі б не зашкодило: бо геть злітаєш з котушок, то цигарки, то алкоголь, що буде наступним? Почнеш нюхати чи відразу колотися?

— Ну ти й загнув! Ти що у вільний час гостросюжетні романи пишеш? А якщо ти вже такий категоричний, то я вимагаю, щоб ти припинив закидати мене квітами!

—  Що, не подобаються? — щиро запитав.

—  Для чого це?

—  Щоб показати, що ти мені не байдужа.

—  Я вже казала тобі, що ти нічого не повернеш. Я не дозволю гратися зі мною, навіть якщо ти подаруєш мені всі квіти світу.

—  Ти справді хочеш цього?

—  Я нічого не хочу, лише, щоб ти припинив.

—  Припинив що? — запитав Ярослав. Він як завжди поводився трохи грайливо, і так само легко, як завжди, вів авто. —  То тобі квіти сподобалися? —  повторив запитання.

—  Вони дуже гарні, але…

—  Я дарував різні види квітів, щоб ти визначилася, які любиш найбільше, бо ж тоді… Одного разу я подарував тобі квіти на честь твого імені, і ти сказала…

—  Я все ще не люблю лілії, як на мене, це поховальні квіти. 

—  А які квіти ти любиш?

—  Всі інші, —  швидко відповіла.

—  То я вгадав твої смаки?

—  Не роби більше так! Не треба мені квітів, я не маю де їх зберігати. В мене маленька квартира, а букети і всі обгортки, вони займають купу місця. 

—  То ти їх не викидаєш?

—  Викидаю, коли вони в'януть.

—  Треба спробувати ще квіти в горщиках, може вони тобі більше підійдуть.

—  О ні, не треба! Просто не витрачай на це більше грошей, гаразд? 

—  Я не обіцяю, але якщо ти вже так просиш, то я подумаю над альтернативою.

На що я лише важко зітхнула. Мій телефон запищав, і я потягнулася за ним.

—  Хто пише? — запитав чоловік.

—  Це особисте, —  коротко відрізала.

—  Ясно, —  трохи стурбовано чи то засмучено мовив Ярослав і зосередився на дорозі.

Мені писав Кирило, він як завжди побажав гарного ранку та вдалого дня. На це я посміхнулася і у відповідь відправила смайлик та сердечко та сховала телефон. 

Приїхали в елітний район Львова і зупинилися біля високої будівлі, як я здогадалася, десь тут квартира Ярослава.

—  Почекаєш? Я швидко. 

—  Звісно почекаю. А каву тут купити можна?

—  Не знаю, але якщо почекаєш, то дорогою заїдемо і по каву.

—  Дякую, —  мовила, коли двері вже зачинилися.

Чекати довелося хвилин двадцять. Поки чекала, переглянула з телефону новини, а ще накидала в нотатки нові ідеї для проєкту.

—  Не знудилася? —  запитав Яр, сідаючи в авто. Він був занадто збуджений.

— Не встигла, лише кави хочу.

—  Зробимо, купимо!

—  Що там в тебе?

—  Тут? Мій новий пентхаус. 

—  І ти не знаєш, де найближча кафешка?

—  Я тут ще не живу, але вже можу переїздити, ремонт зроблено, все умебльовано. Правда, ще стоїть запах ремонту, але вже можеш вітати, я переїжджаю.

—  А що з будинком?

—  Я продав його досить давно, —  коротко відповів.

 І я не стала цікавитися чому. Лише мимоволі вирвалося:

—  Шкода.

—  Нове життя варто починати з нового житла.

—  Кажу ж: філософом став. А де живеш тепер?

—  Трохи тусуюся в батьків.

—  Як мило, —  підколола.

Як і обіцяв Ярослав, ми поїхали по каву, і взявши з собою два подвійні еспресо, поїхали далі. Тепер уже в інший кінець міста, і все було б добре, якби не ці божевільні затори.

—  Куди ми тепер? 

—  У справах, —  коротко відітнув.

—  Ясно!

—  Можеш подрімати, бо це на довго, —  і вказав на чергу з авто перед нами, до того ж в обидва боки.

—  Краще спробую попрацювати, маю кілька ідей, —  і потягнулася за телефоном.

—  Якщо хочеш, то на задньому сидінні лежить мій ноут, можеш скористатися.

—  Якщо можна, то буде добре, —  все ж таки з ноутбука працювали легше.

—  А що за ідеї?

—  Ось на макеті й побачиш!

—  Інтриганка!

—  Я така, —  посміхаючись, мовила і відкрила ноут.

***

Ми їхали понад дві години, перш ніж авто припаркувалося біля якогось складу.

—  Куди ми приїхали?

—  От ходи зі мною, то й побачиш.

—  А може, я тут почекаю?

—  Як хочеш, але це надовго. Але краще ходімо, хоч ноги розімнеш.

—  Ну, ходімо, —  мовила, відчиняючи дверцята.

  Ми зайшли у велику бляшанку, правда що новеньку, і перше, що я почула це шум моторів та невідоме дзижчання.

—  Що це?