Глава 9

Ліля

В понеділок зранку почувалась вже краще. Не знаю як додумалась так напитися перед практикою. Добре, що мала кілька днів, щоб відійти. Хоча мені все ще трохи зле, але хоча б здатна думати головою. 

Кілька порожніх пляшок з мінеральної води впали, видавши тупий пластиковий звук, коли я увійшла до кухні. Цими днями майже нічого не їла. В мене не те що апетиту не було, навіть на їжу не дивилась. Та й уявіть собі, навіть кави не пила. Але нарешті настав цей день. 

Після того, як зім'яла порожні пляшки і заштовхала у смітник, поставила турку на газ. Обов'язково треба викинути сміття, коли піду, і половину з тих букетів. Деякі вже добряче зів'ялі. Та, напевно, за один раз не подужаю.

Кава закипіла і смачний ароматний напій опинився в моїй чашці, а я з чашкою біля вікна. Не зраджую своєму ритуалу: пити каву, милуючись краєвидом. Спостерігаючи за лапатим снігом, що кружляв за вікном, я подумки планувала день. Минулі дні було легке потепління, тому повсюди танув сніг, і була страшенна сльота. А зараз знову мороз і це означає, що можлива ожеледиця. Треба раніше вийти з дому, щоб не запізнитися в перший же день практики. 

Думати про шалений п'ятничний вечір та важкі вихідні було соромно, до тепер не розумію, що на мене тоді найшло, і як можна було так наклюкатись. Вкотре пообіцяла собі, що подібне не повториться. Поклала в голові галочку, щоб зателефонувати подрузі, дізнатися, як вона, та розпитати про ту ніч. Бо спогади в голові були все ще не стабільні, як желе в спекотну погоду.

Глянула на папку з паперами для практики, які маю взяти з собою. Добре, що мені дозволено приходити на роботу з десятої години, принаймні перший тиждень, поки не адаптуюся. Я дуже сильно хотіла сподобатись керівництву і колегам. Розуміла, що навіть якщо гарно склала всі іспити та заліки, результати практики такі ж важливі. 

Я гарно вдяглась: чорну спідничку, білий светрик, теплі колготки і зручні черевики, які по ідеї не мають ковзати. Хотіла справити враження скромної і серйозної дівчини. Нанесла легкий макіяж і ніхто б не міг подумати, що мені було так кепсько ще зовсім нещодавно.

Винесла всі букети разом зі сміттям. Хотіла зробити собі більше простору. Мою квартиру й так не можна назвати дуже великою чи хоча б просторою, щоб тримати там оранжерею. А коли переступила поріг, то знову наткнулась на букет. Спочатку подумала, що це я один загубила чи забула викинути, але потім зрозуміла, що це новий. Свіжі троянди і записочка в них. Швидко занесла його до хати, а записку викинула в смітник, не читаючи.

На трамвайній зупинці було вже дуже багато людей. Мабуть, через погодні умови, транспорт уповільнився. Якби знала, йшла б пішки. За пів години була б на місці. Але  коли я вже стільки чекала, то й почекаю ще. Якраз зателефонував Кирило.

— Слухаю, — роздратовано відповіла.

— Як офіційно, — покривлявся хлопець.

— Я просто запізнююсь на практику.

— Я думав ти вже там і хотів запитати, як там справи, — пояснив Кирило.

— Ні, мені на десяту, тому ще маю шанс прийти вчасно.

— Чуєш, Ліль, я б хотів теж туди на практику, — промовив якось невпевнено.

— Так, а я чим тобі допоможу, йди в деканат!

— Вже був зранку. Декан каже, треба з керівником домовлятися. Ти б не могла запитати за мене в директора фірми? — попросив благальним тоном.

— Так я ж сама там тільки перший день і вже просити за когось буду. Може ти сам за себе попросиш. Ну, я не знаю…

Ця ідея здавалась мені зовсім не вдалою. Не тільки те, що я мала просити за свого хлопця в перший день. А й те, щоб ми разом проходили практику. Чомусь здавалося, що ми б лише заважали один одному. Хоча на парах ніби не було такого, але це зовсім інше. Практика, це ж як робота. Потім все буде вказано в резюме. А може, якщо гарно себе зарекомендую, то візьмуть мене на роботу на часткову зайнятість. І що там забув Кирило? Йому не настільки важливе навчання чи практика. А для мене це шанс почати свою професійну кар'єру і перейти на бюджет. І що я мала сказати керівнику? Що дуже хочу проводити більше часу з хлопцем чи що? 

— Справді, — почав хлопець, — я не маю тебе про таке просити. Ти навіть ще не дійшла туди. Я сам все владнаю.

— Добре, Кирило. Вже трамвай під'їжджає, я зателефоную ввечері, бувай!

На останніх словах застрибнула в транспорт. Мало не впустила і телефон, і папку з документами. Люди роздратовано штовхались. Мабуть, усі запізнювались через погодні умови.

Я вийшла на потрібній зупинці і трохи пройшлась до будівлі з офісами. Йшла дуже обережно, бо було справді дуже слизько. Зайшла в середину, де одразу захотілось зняти пальто, бо було дуже тепло. Стояли турнікети, тому зрозуміла, що так просто туди не зайду. Підійшла до стійки, де були охоронці.

— Доброго ранку, мені потрібно в "Фалькон маркетинг", — промовила.

— Доброго ранку, у вас є перепустка? — запитав один з них.

— Ні, — розгублено відповіла.

— Можливо, ви є у списку. Як вас звати?

— Ліля… Дмитрюк.

Він щось дивився в комп'ютері, поки інший пильно стежив за тими, хто заходить.

— Так, ви є у списку, заходьте.

— Дякую, а… куди мені йти?

— Вам до ліфта і на п'ятий поверх.

— Дякую.

Я швидко забігла в ліфт, бо кілька людей чекали на мене. Натисла круглу кнопку з цифрою п'ять. Жінка, що стояла поруч, якось дивно глянула на мене, а тоді натисла ще якусь кнопку. Тут я зрозуміла, що це я мала її натиснути, щоб двері закрились і ми поїхали.

Я вийшла на п'ятому поверсі і одразу побачила табличку "Фалькон маркетинг". Увійшла в просторе приміщення, де не було окремих кабінетів, а всі працювали один біля одного.

— Доброго ранку, я прийшла на практику.

Дехто глянув на мене і наче теж привітався, а дехто продовжив займатися своїми справами. Дівчина з приємним голосом і милою усмішкою заговорила до мене: