Глава 8

Ліля 

На ранок я прокинулася в геть зім'ятому ліжку. Мої сни були дуже гарячі, і точно вже не про навчання, і навіть не про Кирила. Глянула на годинник, прокинулася навіть раніше ніж було потрібно. Звісно, слід було переглянути всі конспекти, але я заварила каву та включила плейлист “Nickelback”, почала збиратися в універ.

Голова трохи боліла від вчорашнього явно зайвого вина, а може від думок, які я вперто не пускала в голову. Потім хвилин п'ять посиділа на своєму улюбленому місці біля вікна, спостерігаючи за густим лапатим снігом. Через ці білі непроглядні хмари майже не було видно людей, але мій настрій від цього видовища був просто чудовим.

Я ще хвильку налаштувалася на потрібний лад і зняла навушники, готова до всього, що приготувало мені життя, доля чи що там ще. 

На підлозі біля вхідних дверей знову наштовхнулася на букет. Цей побив всі рекорди, бо був найбільшим, найяскравішим та найароматнішим. Думала навіть викинути, але зрештою занесла у квартиру, ледве проштовхнувши у двері, дбайливо налила в трилітрову банку води. Навіть кинула чайну ложку цукру. Поставила квіти, та часу милуватися цією красою не було. Сьогодні не маю права запізнюватися. 

Збігаючи сходами, ніяк не могла позбутися дурної, але дуже щасливої посмішки. Проте вперто забороняла собі думати про минуле, теперішнє й майбутнє з Ярославом. Звісно, я дуже цього хотіла. Я хотіла його посмішку, його дотиків. Хотіла в ліжку і просто поруч. Але він був не тим, хто мені потрібен. Як казали в СРСР, неблагонадійний громадянин. Ніхто ніколи більше не розіб'є моє серце. Але чи варто жити так? Постійно гарячий розум і крижане серце.

По дорозі прийшла думка про те, що, мабуть, слід купити собі пачку цигарок, щоб більше не довелося тирити з чужої кишені. За цей вчорашній вчинок було навіть трохи соромно. Звісно, Кирило буде не у захваті дізнавшись, що його дівчина палить. “Та я й не збиралася серйозно починати, просто інколи буду нерви вгамовувати”, —  думала собі. Але все ж пачку купила в найближчому дорогою магазині. Але спочатку іспит, —  постійно повторювала собі.

Згадувати про Ярослава не хотілося, точніше, дуже хотілося. Його пристрасний поцілунок, такі потрібні та бажані слова кохання. Але ж я сама його відштовхнула. От тобі й маєш ще один привід постаратися, дуже-дуже на екзамені й здати все просто на відмінно, щоб втерти тому багатію носа. Щоб потім ніхто не вчив життя і не дорікав тим, що якби не Ярослав, де б я була. А ось візьму й сама всього досягну. Без всяких там…

 Дорогою подзвонила й Зорянка. Насправді, за цей дзвінок я була їй дуже навіть вдячна, бо її хай і словесна, але потрібна мені зараз підтримка дуже допомогла. Принаймні трохи заспокоїла хвилювання і на дрібку більше повірила у свої сили. 

Так буває завжди, що перед важливими подіями або дуже спізнюєшся, або приходиш надто рано. Мені пощастило, і я прийшла трохи зарано. Хотіла зайти в аудиторію, але вирішила ще мить порадіти просто чудовій погоді. Цей сніг ніби випав для мене, і зимовий Львів так і твердив з кожного даху, з кожної заметеної вулиці чи засипаного авто: “В тебе все неодмінно вийде." В кишені я нащупала цигарки і сховалася подалі від допитливих очей, щоб запалити. Не дуже хотілося, щоб побачили одногрупники, Кирило, який зранку написав “Добрий ранок” з трьома сердечками, і змусив посміхатися і картатися одночасно. А ще більше не хотілося, щоб побачили викладачі. Хоча в цілому, нікому не має бути справ до моїх звичок чи здоров'я.

Лише відчинила двері корпусу, щоб увійти, як мене за руку схопила тепла долоня, і я вже знала, чия це ручища.

—  Кириле?

—  Привіт, кохана. Ну що, ти готова?

Ми зайшли в приміщення, де вже ставало гамірно. Все більше й більше студентів наповнювало коридори.

Кирило за руку вів мене, як виявилося, зовсім не в потрібну нам аудиторію. Просто подалі від інших, щоб палко поцілувати. Мушу зізнатися, цей поцілунок навіть пробудив у мені жінку. 

Зрештою, я відірвалася від його губ і для надійності поклала голову йому на плече. Нарешті відповіла на його запитання.

—  Я зробила все, що від мене залежне, щоб успішно скласти іспит. Навіть написала собі стару добру шпаргалку. Та часу було обмаль, тому трохи страшно.

—  Ти і шпаргалка? Це щось нове, але ти молодець, —  він потягнув мене за руку, і я зрозуміла, що на цей раз точно в авдиторію, — Але ти молодець, —   повторив чи то трохи розгублено, чи то на автоматі, намагаючись підтримати мене. 

—  Дякую!

—  Я вірю, що ти впораєшся, —  мовив, коли ми вже були на порозі наполовину заповненого приміщення. 

Чудово, отже якраз ще маю час все підготувати і, мабуть, навіть повторити трохи.

***

Правду кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Викладачка заздалегідь попереджена й підготовлена. На щастя, дозволила скласти екзамен письмово, і я німо була їй за це вдячна. А ще вона так дивно дивилася на мене. А я раніше вважала її чи не найстрогішою з усіх. Поки я писала, інші спочатку відповідали за попереднім матеріалом, а потім вчили наступну тему, яку я теж мала у своєму переліку екзаменаційних питань. 

Час від часу на мене кидали зацікавлені та трохи навіть заздрісні погляди. Викладачка навпаки вдавала, що мене в авдиторії не існує. Мабуть, таки хлопець Зоряни переговорив. Думаю, що якби я розклала шпаргалки просто на столі їх ніхто б так і не “помітив”. Але, на щастя, вони мені і не знадобилися, я досить швидко все написала. І вже за тридцять хвилин клала готову роботу на вчительський стіл. На що вона посміхнулася до мене щирою посмішкою, ствердно кивнула, а потім мовила, що я можу бути вільна, бо все здала, і питань до мене більше немає.  Попросила принести їй або передати кимось заліковку, коли виставлятиме оцінки. Я подякувала і покинула авдиторію під заздрісні погляди і щасливу посмішку Кирила.

Виходячи, щаслива та задоволена собою, я навіть махнула йому рукою.