Глава 7

Ярослав

Сашко зустрів мене ще на порозі свого будинку. Ми потисли руки та міцно по-чоловічому обійнялися. Не бачилися давно. Якось останнім часом радісних приводів та й просто якихось причин для зустрічі ставало дедалі менше. 

Друг запросив у будинок, невеликий, але світлий та затишний.  Всередині було тепло та пахло випічкою. 

—  Давай до мене в кабінет, — йдучи попереду мовив, —  там все й обговоримо.

Зачинивши за собою двері, я всівся в  м'яке, оббите приємною на дотик тканиною крісло. Кабінет був невеличким, але світлим.

—  Загалом, вітаю. Я бажаю тобі, щоб все як у людей. Здоров'я. Діточок.

—  Це ми незабаром організуємо, —   з посмішкою мовив. —  Моя вагітна.

—  Я щиро радію за вас.

—  А ти коли вже?

—  Як тільки, так відразу, —  коротко і швидко уник теми. 

Дістав із внутрішньої кишені пальта, яке примудрився так і не зняти, вагомий конверт. І відразу почув протест звичний вже для мене.

—  Якщо це гроші, то й не думай, що я візьму.

—  На жаль, це не гроші, —  веселим тоном мовив. І вже серйозніше додав, —  я вирішив зробити куди приємніший подарунок. Це квитки для вас з дружиною. Полетите на десять днів у Дубай і просто відпочинете від всього цього. Тим більше, якщо вона при надії, то думаю, це ще краще. Сонце і тепло піде їй на користь. 

—  Вмієш ти робити вдалі подарунки. Та не варто було.

—  Ти мені тут ще поговори, то чого доброго з вами полечу.

—  До речі, класна ідея. Було б і справді круто… Ти б подумав над цим.

—  Давай до справ, — спробував знову швидко перевести розмову. —  Ми ж ще маємо час про це поговорити.

—  З чого б почати, — змовницьки і навмисно дуже протяжно мовив Саша.

—  Ну давай, кажи вже. Знаю, що накопав щось. Не тягни кота за  цікаве місто. —  На цю мою репліку ми обоє розсміялися. 

—  Тоді слухай. На компанію Мирослава, ту, що насправді належить тобі, наклали арешт. Принаймні на фінансові угоди. Їх…Ну, ти зрозумів кого, 

—  Ага, давай далі, бо, здається, я розумію, до чого ти хилиш.

—  Їх звинувачують в махінаціях з грошима інвесторів. 

—  Ого, то з таким розкладом мені не треба нічого робити. Вони самі… Вже.

—  Во-во, а я про що.

—  Давай далі, —  зацікавлено мовив, вже складаючи в голові план.

—  Та що далі, сам все знаєш…

—  То кажеш, треба чекати розголосу інформації в медіа? А може їм допомогти? — підступно мовив.

—  Думаю, не треба, вони вже самі все зробили за тебе.

—  Я знав, що так буде. Після всього, я зрозумів лише одну річ, що Свєтка і Мирчик варті одне одного. А нє, брешу, дві речі. Бо ще зрозумів, що Мироська дуже жадібний до грошей, а це не може привести ні до чого доброго. 

—  Він має визнати себе банкрутом, а цього йому не дозволять інвестори. Просто на горлянку стануть, якщо треба буде. Вони ж вимагатимуть назад свої гроші, і добре, якщо відсотки не попросять,  —  продовжив Сашко. —  Або дочекається, коли акції впадуть. А знаючи його жадібність, він таки зволікатиме до останнього і видавить з компанії всі соки. А тоді, коли акції впадуть до плінтуса, він виставить компанію на аукціон.

—  Тут…

—  Тут ти її й купиш. Класно придумано?

—  Класно! —  погодився я. —  За це треба випити. Та й просто в такий день не гріх напитися. Стільки новин -  і всі хороші.

—  Я маю ще одну, тут ти точно офігієш.

—  Здивуй мене!

— А ось сперечаємося, що здивую?

—  Ну…

—  Свєтка вагітна… Чого мовчиш? Ну що, здивував? — з азартом запитував Сашко, навіть не підозрюючи, що в цей момент робиться всередині мене.

—  Здивував… А чия дитина?

— Ти що дивний? Звісно, що ж Мирослава. Вони там весілля планують.

—  Ага, —  лише й зміг мовити, якось вже зовсім без настрою. Але тут згадав, що в єдиного друга день народження, та й взагалі стільки приводів напитися, як в старі добрі часи.

—  Хай. Мені вже байдуже.

—  Щось ти не в захваті від новини, —  справедливо підмітив.

—  Та таке собі. Двоякі почуття, —  чесно зізнався. —  Я ж дуже просив її про дитину, коли ми ще були в шлюбі. Але вона була категорично проти. Бо ж як її кар'єра, фігура і все інше.

—  Ти знайдеш собі ще сто таких…

—  А я не хочу сто. Та й є одна, але я дуже накосячив. Та й взагалі все складно з нею. Але я виправлю.

—  Це вже інша розмова. Знаєш, ти з розлучення дуже змінився. В тобі, ну якийсь внутрішній стержень з'явився. А то ти, лише не сердься… Ну…Під Свєтчиним каблуком був.

—  То не після розлучення, то все Ліля.

—  Ммм, екзотичне ім'я.

—  Та звичайне, але вона зовсім не така, як всі інші.

—  Познайомиш?

—  Спочатку хай сам все вигребу.

—  О та ти втюхався, як пацан малолітній.

—  Та є таке, чесно зізнався.

Ліля 

—  Тобі сподобалися квіти? —   запитав майже на вухо знайомий голос. Всього через кілька хвилин після того, як я вийшла просто в зимову казку, що влітку, швидше за все, перетворюється в прекрасний сад. Я намагалася не звертати уваги на цей голос, бо саме від його власника втекла сюди, в нічну зимову прохолоду. А може від власного серця, що гупало занадто голосно. Сидіти там, слухати всі ці розмови і намагатися не дивитися на такого прекрасного Ярослава, на його теж трохи хмільні від вина очі і від цього ще більш прекрасні. 

Він ніжно торкнувся рукою мого волосся, і я здригнулася чи то від доторку, чи то від холоду. Бо пальто лише накинула на плечі. Але я не хотіла повертатися, бо ховала цигарку, яку обережно витягнула з Олександрового пальто. Я зробила ще одну глибоку затяжку, намагаючись не пустити сльозу. Дим від неї розійшовся пишною хмаркою.

Тут, здається, Ярослав таки помітив, чим я тут займаюся і, схопивши мене за руку, розвернув до себе. Я опинилася надто близько до його губ, і зробила крок назад, щоб уникнути небезпеки.