Глава 2

Ліля

Погода дуже зіпсувалася, і зовсім не хотілося виходити на вулицю, та пообіцяла Зоряні разом пообідати. Потім мала ще встигнути на змагання Кирила. Ніколи не любила бокс, та й що може подобатися, коли два здорові мужики лупцюють один одного? Але не мені розповідати кому чим займатися. Тому просто намагалася підтримувати його і вдавати ніби мені цікаво, коли він говорив про бокс чи інші речі. Одне я знала точно — Кирило мене кохає. Тому поруч з ним я почувалася спокійною, а через його ріст та фізичні дані ще й захищеною.

Дуже не люблю парасольки, та сьогодні довелося взяти. Бо з неба то лило як з відра, то моросило, і вже здавалося, що ось-ось краплі перетворяться в крижинки, і почнеться сніг. Настане справжня, а не лише календарна зима. Але осінь затягнулася, і ніяк не хотіла йти. Тому все довкола покрилося сірою й похмурою ковдрою туману, яка, здавалося, поселилася й у середині мене. Навіть незважаючи на зустріч з подругою, настрій ніяк не покращувався. А до всього ще й голова почала боліти.

Якось ще з тих давніх часів, коли наша дружба не була такою міцною, ми взяли собі за звичку, принаймні раз у місяць, зустрічатися в нашому улюбленому кафе “Мері”. Тут, о цій порі, було майже порожньо. Тихо грала музика, та й зелений колір, що тут був переважно всюди, якось трохи заспокоював і навіть умиротворював.

—  Щось ти без настрою сьогодні, —  зауважила Зоря, тільки-но я сіла до столу, де вона вже очікувала на мене. Дівчина останнім часом дуже спокійна.

—  І все ти помічаєш, — з натягнутою посмішкою мовила, зауваживши, що в неї дуже яскравий парфум. —  Гарно пахнеш.

—  Та це я на зиму собі купила. Подобається?

—  Дуже, — і вже трохи перевівши подих, поглянула на стіл, де вже стояло смачне капучино. Те, що я спізнююся, а Зоря мене чекає, вже теж стало нашою доброю традицією, хоч і не давньою. Відколи я вступила, часу зовсім забракло, а в подруги навпаки —  з відкриттям власного йога-центру вільного часу стало набагато більше. Я вже навіть перестала просити вибачення за запізнення, так часто це траплялося зі мною. Проте Зоряна все розуміла та не нарікала. Здавалося, вона теж звикла.

—  Що тобі замовити?

—  Та в мені ще піца з вчорашнього вечора, — вирішила пожартувати і завести розмову.

—  О, то ти з тим своїм вчора на побачення ходила? —  весело запитала Зоря. 

—  Його Кирило звати. Він хлопець непоганий, та я не кохаю його. 

—  Зате надійний, ти ж сама казала.

—  Так і є.

—  Ти, звісно, не сердься, але знаєш, що я трохи у ворожку граю, інколи. Ось вчора трохи карти розкладала на тебе.

—  І що там цікавого? Може, я гроші знайду або роботу зміню? Краще скажи, чи сесію зимову здам?

—  Цього не скажу, але знаю, що ти когось зустрінеш. Це відбудеться дуже швидко. Ця людина переверне твій ритм життя. Все переверне догори дриґом.

—  Куди ще більше? Довкола мене й так суцільний хаос? —  я глянула на годинник, ще маю пів години. Замовила каву по-віденськи і відкинула непрохані думки, які завжди поселялися в голову в такі моменти.

—  А як твоя йога? — запитала, намагаючись перевести розмову і просто відволіктися.

—  З Нового року планую відкрити ще одну студію, але поки розвиваю те, що є. Що тут скажеш, люблю свою роботу.

Ще трохи так посиділи в приємній компанії, попліткували і просто чудово провели час. Це дозволило хоч не надовго розвантажити мозок і навіть підняти настрій. Я вже запізнювалась і тому швидко попрощалася з подругою. Вирішила викликати таксі, щоб швидше добратися в інший кінець міста. Поки сиділа в авто, в голові прокручувалися думки про розмову із Зорею. Звісно, я її люблю, але мені ніколи не подобалося її захоплення таро і магією. Ніколи не вірила в подібні речі. Дивно, що вона взагалі почала зі мною про це говорити. Бо цей аспект її життя ми дуже мало обговорювали. 

***

Таксі довезло швидко. До бою залишались лічені хвилини. Я розрахувалась, вибігаючи з таксі. 

Біля входу мою увагу привернув сірий спортивний автомобіль. "Це боксери так їздять? Чи якісь спонсори турніру?" — подумала собі. 

Пробігла повз і спустилась по сходах в напівпідвальне приміщення. Добре освітлювався лише ринг. Все інше було в напівтемряві. Це додавало певної атмосфери. 

Хоча я ніколи не любила спорт, а тим більше бокс, розуміла, що для хлопця важлива моя підтримка. Тому неохоче, але приходила на його турніри. 

Та зізнаюсь чесно, один плюс від цього захоплення в Кирила все-таки є. Це його неймовірно гарне, підтягнуте, рельєфне тіло. Поруч з ним почуваюсь, справді, як за кам'яною стіною. І так люблю торкатись його біцепсів і широких плечей. 

Я підійшла ближче і побачила Кирила. Він уже готувався виходити на ринг, але побачив мене і усміхнувся, одягаючи капу. Я помахала йому рукою і теж усміхнулась, зжавши піднятий кулак у знак підтримки.

Потім знайшла собі зручне місце і сіла. Прозвучав гонг і раунд почався. Глядачі відразу почали вболівати. Багато з них були за Кирила. Як і я, звісно. Зрозуміла це з того, що чула неодноразово його ім'я. В такій атмосфері тут не можливо просто сидіти, мимоволі втягуєшся в гру. І от вже мені хочеться щось вигукнути.

— Ну, давай, — сказала тихо, бо не наважилась голосно. 

На рингу було троє: Кирило в синій формі, його противник у червоній і рефері. Хтось сьогодні стане переможцем, і я сподіваюсь, що це мій хлопець. Не хочеться, щоб він засмучувався. Розділити з кимось радість легше, ніж правильно розрадити.

— Ай, — хтось позаду надто емоційно відреагував на те, як Кирило пропустив удар.

Раунд швидко закінчився, і бійці розійшлися по протилежних кутах рингу, віддихуючись. Їм дали води і протерли рушником. Тренер активно щось пояснював, мабуть, давав настанови на наступний раунд.

Загалом, я й не помітила, як пройшов час. Суддя підняв руку Кирила, таким чином оголосивши переможця.