Глава 1

Ліля

Я дуже люблю каву. Та й взагалі, як її можна не любити, живучи у Львові?

Я обожнювала маленьку квартирку, в яку переїхала не так давно. Вона була зовсім крихітною, до того ж на горішньому поверсі. А через те, що вона ще й у центрі Львова, її оренда обходилася трохи задорого для мене. Та якщо враховувати, що попередня, після початку навчання, стала для мене недоступною, я безмежно раділа варіантові, що підвернувся. Та й швидше, знайду для себе ще один підробіток, ніж відмовлюся, від хай і умовно власного, та все ж окремого житла.

Найдужче я любила велетенське старе вікно, з якого відкривався чудовий краєвид на місто. Щоранку я заварювала каву, запах від якої розносився по всій квартирі, й сідала в крісло, щоб насолодитися ритуалом. Зазвичай, в такі моменти, в голові роїлись непрохані думки, до яких я звикла.

Інколи я спостерігала за перехожими, ось як тепер. На вулиці моросив дрібний дощик, що ось-ось мав перетворитися на сніг. Про це свідчило й важке сіре небо, й похмурі та метушливі перехожі.

Я дослухала “Най би вже весна” і зняла навушники. Зробила останній ковток кави, яку останнім часом почала пити без цукру: так смакує краще. Зовсім інакше розкривається її смак та й післясмак в роті залишається довше. Глянула на годинник. Якщо не почну збиратися зараз же, неодмінно спізнюся. А треба ще забрати шпаргалки в Кирила до того, як почнеться контрольна. 

Виходячи з квартири, я закинула в кишеню навушники, без яких майже ніколи не виходила з дому. Зачиняючи двері, одночасно закручувала на шиї шарф. Погода сира —  “не бракувало мені тільки захворіти”. 

В автобусі я навіть знайшла вільне місце і, сівши, запхала навушники у вуха, щоб заглушити шум і думки, які не покидали ще з самого ранку. Знову заграли “Без обмежень”. Що тут скажеш, люблю я цю групу. Вони дуже імпонують мені, бо їхня музика має якісь правильні посили. Не дивлячись на популярність, є в них щось чисте, не заплямоване шоу-бізнесом. Як будуть у Львові, треба сходити із Зорею на концерт. 

Ніколи не думала, що можна так підсісти на музику, а ось, виявляється, й можна. Музика — це така річ, яка допомагає мені зосередитися чи відволіктися. Залежно від потреб і слухаю різне. Щоб відволіктися, слухаю переважно рок, а щоб подумати — українських сучасників, як ось “Без обмежень” чи “Антитіла”.

За пейзажем з вікна зрозуміла, що наступна зупинка моя, а наручний годинник показував, що сильно спізнююся. Тому від зупинки я майже бігла до свого корпусу університету. Я навчалася на графічного дизайнера і, хоч це було моєю мрією, я була не завжди старанною ученицею. Через роботу чи розваги інколи пропускала деякі лекції, але завжди намагалася наздогнати програму. 

—  Постривай, —  зі спини кричить Кирило.

Впізнаю за голосом. 

—  Привіт, я думала ти вже в універі.

—  Та проспав, — зізнається хлопець і лізе цілуватися, але я відхиляюся і ще більше прискорюю крок.

—  Слухай, а за тобою не вженешся. Маленька, а швидка капець.

—  Доганяй давай, бо буде нам обом капець, якщо спізнимося на контрольну. —  Він схоплює мене за руку, але я вириваюся, бо так йти не дуже зручно.

—  Яка ж ти в мене недоторка. 

—  І зовсім я не така, просто йти так не зручно.

—  Та не виправдовуйся, я все одно люблю тебе.

—  Скажи краще, Ромео, чи не “проспав” ти шпаргалки?

—  Ображаєш, я цілу ніч не спав, щоб зробити і собі й тобі, —  і він на ходу дістає з наплічника стос маленьких білих папірців, схожих на стікери, перев'язаних канцелярською резинкою.

—  А за це дякую. Тут і поцілувати не гріх, — він підставляє щоку, і ми продовжуємо рухатися в шаленому темпі до корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка.

—  Тут одним поцілунком не обійдешся. Давай сходимо ввечері кудись.

—  На піцу так на піцу, — погоджуюся, але на своїх умовах. — Хоч готувати не доведеться.

***

В коридорі стояв гармидер. Звичний для університету на перерві.

—  Кави хочеш? — вкотре запитував Кирило, намагаючись вибачитися. Як виявилося, до дупи його шпаргалки, коли він розробив їх не з тієї теми. Добре, що в пам'яті хоч щось залишилося, і конспект вчора перед сном все ж погортала. На п'ятірку нема чого й надіятися, але щось-таки нашкрябала і навіть досить швидко здала роботу.

—  Скажи краще, чи ти написав хоч щось?

—  Не дуже, але нічого. Перездам. Для мене це не проблема.

—  І чим ти тільки думав?

—  Ти ж знаєш, що думати — то не моє, я краще кулаками помахаю. Ти, до речі, завтра будеш?

—  А що завтра?

—  Ти забула, знову? —  з сумом мовив Кирило. —  Завтра змагання, останній відбірковий турнір.

Я згадала всі ті висяки, які маю доробити і по навчанню, і по роботі.

—  Я дуже постараюся, але ти ж знаєш, що в мене робота.

—  Для чого тобі той вільний графік, якщо ти весь час працюєш?

—  Ну не бурчи, не весь. Ми сьогодні на піцу ніби збиралися, чи ти передумав?

—  Ні, я пам'ятаю, ні за що не впущу такого моменту.

—  Тоді ввечері зайдеш за мною?

—  Аякже!

Ярослав 

З поспіхом допивав каву і доїдав сирники. Сьогодні дуже багато справ. 

— Ще кави? — підійшла мама з кавником.

— Ні, дякую, мамо. Мушу бігти і проконтролювати бригаду. А то знову все зіпсують.

— Ми б з тобою, — приєднався до розмови батько, — самі все гарно зробили. Ну, взяли б когось в допомогу, і непогано би вийшло.

Тато сів за стіл і розгорнув газету. Все життя їх виписував. Читати новини в телефоні для нього було неприпустимим. Але мені подобалася ця його старомодність і вірність принципам.

— Ну, тату, якщо я сам буду займатись ремонтом, то хто буде заробляти гроші.

— Чоловік має вміти все робити сам, — промовив з інтонацією.

— А він все вміє, Андрію, — заступилась мама.