ЕПІЛОГ 2

1 грудня 2035 року

ОЛЯ

Пізній ранок зустрічає мене промінчиками зимового сонця. Два тижні разюче змінили пейзаж за вікном: перед нашою поїздкою осіннє світло ще виблискувало, обіцяючи тепло, а тепер сяє з натяком на швидкі приморозки.

Богдан облаштував тимчасове робоче місце у вітальні й розгрібає справи, накопичені за час нашої відсутності, а я не зраджую багаторічній традиції — п’ю каву в зимовому саду. Оглядаю свої фікуси, монстеру, драцену, квіти амарилісу й тішуся, вкотре з вдячністю, що свого часу ми не продали цей дім під Києвом. Після чотирьох років життя у Вінниці ми все ж повернулися сюди — ближче до мегаполісу, зберігаючи набутий родинний затишок.

Поглянувши на годинник, набираю Христину — старшу падчерку Мар’яни, у якої зараз гостюють наші діти.
— Привіт із сонячної Одеси, — вітається вона з ноткою, де не розбереш: привітність чи сарказм.
— Привіт, Кріс, — усміхаюся, згадуючи її старе назвисько. — Як там мої сонечка?
— Зараз покличу цих бешкетників.

Материнське серце стискається від суму й частки провини. Уже два тижні я не бачила своїх молодших дітей — ми з Бодею літали на фестиваль до Амстердама, і навіть зараз я ще не поруч із ними. Розумію: їм не нудно, у Христини весела компанія — з ними бавляться десятирічна Ксеня, донька Мар’яни, і трирічна Аміна, донька самої Христини. Там достатньо дорослих для нагляду й просторий будинок для ігор. Та коли бачу перед екраном Надійку та Іллю — ледь стримую сльози.

— Як ваші справи, вередуни? — питає зі спини Богдан і посміхається дітям у камеру. Увійшов тихо, випередив мене, поки я ковтала клубок у горлі.
— Все добре! Я спроектувала ляльку і вже роблю їй будинок, такий самий, як у нас. У Ксені не так добре виходить, то я їй допомагаю, а Міні зробила великого ведмедика, він такий м’якенький, аж страх! — тараторить наша дев’ятирічна Надійка.

Я завжди хвилююся за неї менше, ніж за тихого Ілюшу. Наш чотирирічний син занадто поглинутий у себе й дуже до мене прив’язаний.
— Ілюша, а ти як? — питаю. Він тільки знизує плечима й хнюпить носа.
— Ми приїдемо післязавтра, — заспокоюю дітей. Син одразу перестає сумувати, а доньці наче байдуже. Вони такі різні, як день і ніч, але ми з Богданом любимо їх однаково — як і старших Владу та Олега.
— А що ви нам привезли з Амстедаму? — з помилкою вимовляє Надійка, зовсім не переймаючись цим.
— Тобі — VR-конструктор, як замовляла.
— А мені? — тихенько питає син.
— Сюрприз, — усміхаюся, вже уявляючи, як цей маленький художник зрадіє люмінесцентним фарбам.

Ще трохи розмовляємо, поки нас не відволікає грюкання вхідних дверей.
— Олег прийшов, — озвучує спільний здогад Богдан. І справді, за хвилину на веранду заходить моя єдина світловолоса дитина. Та язик не повертається назвати цього шістнадцятирічного парубка дитиною.
— Оле-е-е-ег! — радісно верещить малеча, наче вони не бачилися щодня у відеодзвінках.
— Привіт, вередуни, — копіює звертання Богдана й за звичкою цілує мене в щоку, навіть увесь спітнілий після пробіжки.
— Як позаймався? — приобіймає його Богдан.
— Добре, — ховає погляд. Соромиться, гадає, що ми не здогадалися про дівчину, яка полонила його серце й стала причиною щоденних пробіжок.
— Я в душ і до себе. Ви про час не забудьте, — переводить тему і, попрощавшись з малечею, піднімається нагору у свою кімнату, де живе вже четвертий рік.

Люба з Олексієм, скриплячи серцем, все ж відпустили його до нас. Та, як виявилося, ненадовго — після навчання Олег планує повернутися в Сухоставці та займатися фермерством із батьком. Олексій радіє й пишається, а я підтримую вибір сина.
— Олег правий, — вривається в мої роздуми Богдан. — Через півгодини приїде твій візажист.

Хоч я й втомилася за ці дні від усіх заходів, вечірок, інтерв’ю та афтепаті, сьогоднішній вечір особливий. Я йду туди радше, щоб віддати шану пану Чорному та агенції «Profyстайл», ніж як героїня свята.
— Бувайте, дітки. Ми з татом скоро за вами приїдемо, — відправляю повітряний поцілунок і завершую дзвінок.
— Так шкода, що через вечірку ми затримуємося й не можемо поїхати до дітей, — знову озвучую думку, яку Богдан чув від мене вже десятки разів. Він не повторює звичних відповідей, лише цілує в скроню.
— Я ще годинку попрацюю — і теж збиратимусь.

Я зітхаю й іду в душ. Дещо за ці дванадцять років із початку нашого знайомства не змінилося: я й досі не люблю вечірки.

БОГДАН

У каміні горить вогонь, кидаючи химерні відблиски на фоторамки на стінах. Люблю цю старомодну традицію — багато сімейних фото навколо. Це моє місце сили. Одного погляду достатньо, щоб наповнитися щастям і натхненням. У центрі — наше з Олею фото, довкола — усміхнена Влада біля фонтану Рошен, Олег з Олею запускають повітряного змія, ми з Надійкою біля її будиночка на дереві, Ілля на велосипеді. Різні моменти, але всі єдині в радості.

Чую знайомий перестук підборів на дерев’яних сходах і повертаюся до джерела звуку. Вихоплюю поглядом усю Олю. Сьогодні моя красуня особливо вражає: чорна коктейльна сукня мерехтить сріблом, підкреслюючи струнку фігуру; світле волосся зібране й утримується заколкою з дорогоцінним камінням. Вона — наче героїня старого фільму.

— Ти неймовірна, — шепочу майже беззвучно. Прокашлююся й ловлю її бешкетну усмішку. Хочу пограти роль джентльмена поруч зі своєю леді: беру Олю за пальці, допомагаю подолати останні сходинки й легко цілую руку.
— Бодь, — широко всміхається вона, обіймає мене, закидає руки на плечі й, не боячись зіпсувати макіяж, ніжно цілує. — Люблю тебе.