ЕПІЛОГ 1

1 вересня 2025 року

ОЛЯ

Прохолода й свіже повітря просочується в салон авто. Узбіччя біля шкільного подвір’я вже заповнене машинами — ми з Богданом знайшли своє місце серед них.
— Готова?
Киваю й ще раз поправляю нову коротку зачіску. Злегка здригнувшись від ранкового холоду, накидаю жакет поверх сукні й виходжу. Беремося за руки й заходимо у двір. У повітрі пахне трояндами, їхні різнобарвні кущі на тлі вічнозелених дерев обрамляють фасад школи. Біля широких східців уже зібралися учні й батьки: старшокласники стоять окремими гуртами, молодші галасують, а батьки першокласників нетерпляче поглядають на двері, чекаючи своїх дітей.

Серед натовпу впізнаю Олексія з його великою родиною. За ці два роки ми навчилися співіснувати, з Любою навіть подружилися, але зустрічатися з колишніми свекрами досі непросто. Богдан легенько стискає мою долоню, і ми підходимо ближче.
— Вітаю, — кажемо разом.
— Привіт, — Люба дружньо обіймає нас по черзі, Олексій тисне Богданові руку і киває мені.
— Доброго дня, — з холодною ввічливістю каже Віра Петрівна. Роман Семенович усміхається примирливо і теж вітається з Богданом.
— Привіт, — Остап обіймає мене за ногу, а я проводжу долонею по його темному чубчику.

Віра Петрівна лагідно поправляє Любі комірець і знову гойдає бежевий візочок із місячною Мирославою.
— Як ти? — питаю Любу тихо.

Коли дізналася про її вагітність, пропонувала спільну опіку: щоб Олег учився у Вінниці, жив із нами, а на вихідні я б привозила його до Сухоставців. Але Олексій і Люба відмовили, і мені довелося змиритися — болісно, з розчаруванням, та з повагою. Тепер дивлюся на Любу — маму трьох дітей — і бачу блиск в очах, рум’янець, спокій.
— Насправді добре, — усміхається вона. — Остап звик до садка, Олег тепер школяр, а Міра… як усі немовлята.
— Справляєтеся? — не можу не перепитати, десь глибоко сподіваючись, що вони колись змінять рішення.
— Так, мама Віра водить дітей, Льоша вечорами з ними, а у вихідні бере з собою, показує фермерське життя. Ще й помічників по господарству узяли, а мої батьки тепер частіше приїжджають.

Я киваю. У нас із Богданом теж змінилося багато. Ми переїхали ближче до Олега, щоб витрачати менше сил на дорогу і більше часу бути разом. Насправді це було важким рішенням, але потрібним.

Переїзд до Вінниці мав ще одну причину — ми з Богданом давно планували спільну дитину. Але як наважитися на вагітність, коли моє життя розривається між Сухоставцями, записами інтерв’ю й постійними поїздками? Попри весілля, любов, взаємну повагу та підтримку, наше кохання не витримувало таких випробувань: ми ставали дедалі далі одне від одного. Ми говорили відверто, шукали компроміси, та це не вирішувало головного — надмірної втоми й відчуження. І тоді ми разом ухвалили рішення: переїзд. Богдан залишив роботу в «Profyстайлі», повернувся в адвокатуру й відкрив свій кабінет у Вінниці. Тепер ми менше часу витрачаємо на дорогу й більше — одне на одного. Стосунки відновилися. Але дитина… ми обоє цього хочемо, я хочу, та ще не наважуюся.

— Я відійду на хвильку, — Богдан цілує мене в скроню, показуючи телефон. — Спробую додзвонитися до Влади.

Наш переїзд дівчинка переживала важко. Вона має свою кімнату в нашому новому домі, та чи достатньо цього? Богдан сумує за нею, тепер замість нього до школи її возить новий чоловік Марії, але мені він каже: «Вона вже доросла, а Олег тебе потребує тут і зараз».

За ці майже два роки ми з Олегом пройшли через багато: його настороженість і холод, спалахи відкритої агресії з постійною перевіркою моїх меж. Він відштовхував мене, ніби очікуючи, що я зникну, як колись. Але я приїздила знову й знову — щодва тижні, на Різдво, на день народження. Кожного разу долала власну невпевненість, образу й біль, і просто була поруч, навіть коли він не хотів цього. І якось непомітно Олег почав чекати на мій приїзд, довіряти мені, говорити відвертіше, сміятися голосно й обіймати по-справжньому. І сьогодні я тут — заради нього, завдяки сотням маленьких кроків назустріч. Сьогодні я можу бути з ним як мама.

Двері школи відчиняються, і першачки виходять на подвір’я. Бачу світлу голівку Олега — він кидається до мене й обіймає так, що я ледве встигаю втримати рівновагу.
— Мамо!
— Ти такий красунчик, сину, — кажу, стримуючи непрохані сльози, сідаю перед ним навпочіпки. — І ніби виріс за цей тиждень.

Він усміхається, обережно вітається з Богданом і захоплено розповідає:
— Я сидітиму за другою партою з дівчинкою Софією! А ще, ба, я вже подарував квіти Надії Олександрівні й сказав, що вони з твого саду. Вона сказала, що дуже гарні.
— Завтра ще наріжемо, хай у вас у класі буде красиво, — Віра Петрівна тепло усміхається онукові.
— І мені! — втручається Остап, якому важко залишатися в тіні старшого брата.
— І тобі, Остапчику, наріжемо, подаруєш своїй виховательці, — відгукується Віра Петрівна, лагідно погладжуючи його по голівці.

Хай наші стосунки з колишньою свекрухою залишаються натягнутими, та я вдячна їй за Олега: за її доброту й відкриту любов до онуків.

Підходить молода вчителька, і Олег одразу стає струнко:
— Надіє Олександрівно, це моя родина: мама, тато, бабуся, дідусь, братик Остап і сестричка Мирослава. А ще… — він трохи вагається, але додає з гордістю: — у мене є ще одна мама Оля і її чоловік Богдан. У мене дві мами!
— У тебе чудова велика родина, Олеже, — тепло відповідає вона й звертається до нас, але дивиться на мене. — Перший клас — важливий етап, дитині знадобиться підтримка кожного з вас. А зараз нам час іти на лінійку — Олегу ще й вірш читати.