✦41✦

ОЛЯ

Я стою біля воріт будинку Олексія й його родини — так само, як і вчора. Тільки тепер не сама. Поруч Богдан, який безапеляційно заявив, що піде зі мною. Тепло посміхаюся, згадуючи його впертість і той вечір біля озера у Вінниці, його тихе розуміння й підтримку.

Тягнуся до дзвоника, що помітила ще вчора, і натискаю. Погляд чіпляється за блиск камінця на моїй обручці — і спогад захоплює мене, наче хвиля.

— Щодо весілля… я розумію, поспішив, — Богдан підбирає слова, але голос спокійний і певний. — Одружимось, коли ти будеш готова. А щодо відстані… щось придумаємо. Купимо житло у Вінниці чи десь поруч, житимемо на два міста, наїздами… все реально.
— Богдане, зупинись. Ти про що? Чому весілля не буде? — не розумію.
— Обручка… ти її зняла, — киває на мою руку.

Я теж дивлюся вниз, на свої пальці, і повільно витягую з-під светра ланцюжок, де поруч з хрестиком висить обручка.
— Зняла, щоб нікого не тригерити, — криво усміхаюсь, пригадуючи марність тих дрібних поступок і сварку з колишньою свекрухою.

Мовчу, верчу каблучку між пальцями, поки холодний метал не теплішає від дотику. Потім надягаю її, відчуваючи, як усередині розливається несподіваний спокій.

— Ти правий. Спочатку я злякалась… минуле не відпускало. Але тепер — більше не боюся, Бодь. Не обіцяю бути ідеальною дружиною, та й легко не буде. Але… я обиратиму тебе, нас — завжди. Обіцяю не мовчати, коли стане важко, обіцяю підтримувати, коли буду потрібна. Стати частиною твого життя й повністю впустити тебе в своє. Зробити наші життя спільними. Йти поруч.

Мої слова звучать сумбурно, але він розуміє. Бачу це в його очах, у тому, як плечі трохи опускаються, а подих стає глибшим.
— І я обіцяю… підтримувати тебе. Не ламати твоїх крил, берегти й поважати все, що важливе для тебе.

Після цих слів я відчуваю готовність знову повернутися сюди, у Сухоставці. Поруч із ним. Більше немає потреби щось доводити, переконувати, виправдовуватись. Я тут. Приймаю той факт, що колись залишила власну дитину, а ще раніше не втримала родину. Занадто довго намагалася бути «правильною», а коли втомилась — замкнулася в собі. Це моя відповідальність. Я прощаю себе й відпускаю те, знаючи: більше такого не допущу.

Висока хвіртка відчиняється. На порозі Олексій.
— Навіщо ти прийшла? У мами нервовий зрив, Олежик… — голос грізний і гучний. Злість б’є по мені, та я вже розумію: це його злість, бо я для нього причина всіх бід. І водночас відчуваю, як за моєю спиною напружується Богдан, готовий стати поруч.
— Льош, — зупиняю потік звинувачень. — Давай нарешті поговоримо. Удвох.

Він губиться на мить, але швидко опановує себе, переводить погляд за мою спину:
— А це хто?
— Мій наречений. Богдан, — відходжу вбік, даючи їм зустрітись. Олексій неохоче протягує руку й пропускає нас у двір.
— А з лицем що? — його тон грубий, але за ним чую стримане занепокоєння.
— У ДТП потрапила вчора… нічого серйозного.

Він підтискає губи й відводить очі. Ніби соромиться дивитися й не знає, що робити далі.
— Лавка в кінці саду ще стоїть? — підказую.
— Уже нова, але на тому самому місці.
— Пішли туди.
— Я вас тут чекатиму, — спокійно каже Богдан.

Олексій на мить зупиняється, роздумує, відчиняє двері в дім і гукає:
— Люб, у нас гості! — потім киває Богдану: — Проходь, дружина зустріне. Але щоб… я тут поруч буду, швидко прийду.

Богдан відповідає йому таким же спокійним кивком і переводить серйозний погляд на мене.
— Я теж… швидко прийду.

Він тримає мій погляд, доки я не рушаю за Олексієм. Підтримка в його очах залишається зі мною.

У саду голі дерева готуються до зими, не тішачи око. Тут сиро й холодно. Я пам’ятаю це місце іншим — квітучим і запашним, але то було в іншу пору року. Перш ніж сісти, Олексій стелить старий кожух, прихоплений дорогою.
— Сідай, — пропонує відсторонено ввічливо.

Мовчимо. Під ногами — волога земля, а від холоду лавки нас рятує теплий кожух. Скоро вдарять перші приморозки, і земля застигне, зберігаючи на собі людські сліди. Він не знає, з чого почати, я — теж. Гарного початку в цієї розмови не існує.

Я роблю вдих і нарешті починаю:
— Мені шкода… що між нами все завершилось саме так. Занадто багато образ — один на одного, — я не дивлюся на нього, щоб не збитися з думки. — Якби не Олег, ми б забули одне про одного, кожен жив би своє життя зі своєю правдою. Але він є. Наш син. І я вдячна тобі за нього… і Любі… і Вірі Петрівні, — додаю тихо, та він чує.
— Я не збираюся його забирати. Просто хочу бути в його житті: зустрічі, дзвінки, дні народження, інші важливі моменти.

Замовкаю, переводжу подих і дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи дісталася моя правда — що я йому не ворог.

ОЛЕКСІЙ

Холодне повітря остуджує мою злість і роздратування — реакції, що вже стали звичними, коли йдеться про Олю. Вона називає мої страхи вголос, запевняє, що вони марні, і я… вірю. Але не їй — Любі.

Учора я так само сидів на цій лавці. Повернувся від батьків, але не зміг одразу зайти в дім, тож дійшов сюди. Голова гуділа від думок і запитань без відповідей. Я вдивлявся в голі плодові дерева, тішив себе думкою, що все закономірно: перед цвітінням потрібен час. Хтось називає це смертю, а я — відпочинком землі.