✦40✦

ОЛЯ

Ранок. Я прокинулась. Встаю з ліжка і йду до ванної. Вмиваю обличчя прохолодною водою, тягнуся до стаканчика з зубними щітками, але його нема на звичному місці. Озираюсь — моїх речей теж немає. Все навколо — чуже. Хвилина, щоб згадати: я не вдома. Я в готелі. Ще один готель у моєму житті перекотиполя.

Повертаюсь у кімнату по косметичку. Йду до валізи, дорогою мимоволі скануючи простір. На ліжку спить Богдан. Що він тут робить? Коли приїхав?

І тільки-но ця думка проростає — починає затоплювати пам’ять: страх в очах Олежика, конфлікт із колишньою свекрухою, злісні перешіптування сусідів, їхні колючі погляди, що липнуть до тіла, як щось брудне, потім дорога, аварія, допомога, готель, Богдан. Все блимає перед очима, як уламки калейдоскопа — уривчасті, рвані, яскраві. Із цих шматків складається ціла картина. Огидна.

— Як ти? — Богдан вже не спить, сидить на ліжку й уважно дивиться на мене.

Хочу щось сказати, але в горлі дере. Просто знизую плечима.
Я не знаю, як я. Розчавлена? Пригнічена?

— Поїхали в лікарню, — його голос спокійний, як маяк, як ниточка, за яку ще можна триматись. — Можливий струс. А я не подумав… дав тобі вчора алкоголь.

Він встає, йде до ванної, швидко повертається й починає одягатись.

— Допомога потрібна? — не одразу розумію, про що він. — Твої речі на стільці. Одягайся, Олю.

Це я можу. Справно вдягаюсь і виходжу разом із ним, навіть не поглянувши в дзеркало.

Надворі — сирість і осінній туман. Богдан бере мене за руку, і цей контраст між холодом навколо і його теплом — пробирає до мурашок.

Дивне відчуття. Ніби я — і не я зовсім. Я тут, бачу, думаю, але моє тіло без моєї участі покірно йде за ним, сідає в машину, вдихає знайомий аромат, пристібає пасок. Я не розглядаю пейзажі, не вдивляюсь у Богдана, не вгадую, про що він думає — як часто це роблю. Просто вимикаюсь.

Картинка змінюється, як кадри у фільмі: ось я в авто — ось вже мружусь від світла ліхтарика в лікарняному кабінеті. Це швидко минає. Потім лікар ставить питання — багато питань — але вони прості, точні, конкретні. Не такі, як…
Замикаю розпач, концентруюся. Торкаюсь пальцем до кінчика носа.

— Ну що ж, ознак струсу немає, — спокійно констатує лікар. — Спокій, відпочинок. 48 годин під наглядом. Якщо не буде нудоти чи запаморочення — повторне звернення не обов’язкове.

Богдан зітхає з полегшенням. Знову бере мене за руку, веде з кабінету, з лікарні.

— Поїхали поснідаємо. Я знаю тут одне хороше місце, — він тепло усміхається. І мені всередині теж вже не так зимно.

Я вже вдруге у Вінниці, але майже нічого тут не бачила — тільки той фонтан, і то не в роботі. Іронія.

П’ємо каву, запиваючи сендвічі з місцевого супермаркету. Я в його обіймах — наче під крилом. І все, що сталось учора, здається поганим сном. Хочу вірити, що так і є. Що в моєму житті просто не було Сухоставців, і всього, що з цим місцем пов’язано. Навіть Олега.

І от ніби у відповідь на ці слабкодухі думки, Богдан бере провину на себе. Закриває мене від важкості реальності.

— Пробач. Я не мав тиснути… Я не думав, що все буде так…

Я відчуваю його тепло, його захист. І раптом уявляю: ми повертаємось у Київ, робимо вигляд, що нічого не сталося. Я спробувала — не вийшло. Значить, рухаємося далі. Ми одружимось. У нас з’явиться дитина. І я навчуся не згадувати Олежика. Точніше — навчуся приглушувати пам’ять про нього. Подарую свою нерозтрачену любов не йому — іншому. Зможу. Зроблю вигляд, що забула. І, можливо, навіть повірю в це сама.

Можливо, я стану щасливішою. Але…

Правильні речі — не завжди приємні, легкі, світлі. Часто — навпаки: важкі, болісні, щоденні. У моєму випадку це — знову і знову стикатися з провиною, з власною неідеальністю. Що обрати: забуття чи вічне нагадування? Просту втечу чи складні дії? Те, що легше, чи те, що правильно?

Повернутись до сина. Взяти на себе свою частку відповідальності. Це — правильне складне рішення. І тепер я бачу всю картину. Бо повернення — це лише слово. Насправді це — бій. За нього, з ним. І з собою.

— Богдане, — кажу тихо, але впевнено, розвертаючись і випурхуючи з його обіймів повільно, як пташеня, — я маю повернутись.
Відвези мене у Сухоставці. Зараз.