✦39✦

БОГДАН

Дзвоню Олі знову й знову, але все марно — довгі гудки, а потім механічний голос повідомляє, що абонент поза зоною досяжності. Вже пізній вечір. Вона мала б подзвонити сама, але замість цього — зникла. Я хвилююся. Могло статися що завгодно.

Телефоную Мар’яні — в неї те саме. Спроби, гудки, тиша.

Кидаю все і сідаю в авто. Через три години я вже у Вінниці. Їду до готелю, де Оля бронювала номер. «Аристократ» — майже на виїзді з міста, вона спеціально обрала його, щоб зранку зручно було виїхати в Сухоставці.

Під’їжджаю. Невелика триповерхова будівля з кремовим фасадом, темною черепицею і високими вікнами. Заїжджаю на приватну парковку, виходжу й одразу оглядаю авто. Машин небагато — міжсезоння. І я одразу помічаю знайомий бампер — Олін. Видихаю з полегшенням. Вона тут.

Підходжу ближче — і мій спокій зникає. Капот розтрощений, ліва фара вибита, колесо вивернуто. Щось сталося. Біда.

Біжу в бік ресепшену. Все далі — як в тумані. Питаю номер. Мій стан, схоже, достатній, щоб адміністратор мовчки провів мене.

Стукаю. Тиша. І зовні, і всередині. Не дихаю. І тільки коли двері поволі прочиняються й визирає Оля — ніби примара, — я знову можу рухатись. Половина її обличчя ховається за дверима. Погляд скляний, шкіра — як віск.

— Олю… — видихаю й тягнусь до неї.

Вона зводить плечі, ніби хоче зачинити двері. Втекти. Але я лише обережно розчиняю їх ширше. Світло з коридору падає на її обличчя — набряк, подряпина, синець на лобі.

— Пані, ви знаєте цього чоловіка? — питає адміністратор, готовий вивести мене з номера.

— Олю… — повторюю, прошу очима. Що сталося? Чому така реакція?

І тоді в її очах з’являється впізнавання. Вона кидається мені на шию й починає ридати.

Прошу адміністратора принести аптечку й лід. Той дивиться на Олю — і йде.

— Мила… що сталося? — шепочу, проводжу пальцями по її волоссю.

Оля лише хитає головою. Мовчить.

— Ти потрапила в аварію, — кажу. — Хтось ще постраждав?

— Ні… Це був стовпчик… не знаю, як так…

— А як доїхала сюди?

— На дорозі… хтось зупинився… тросом дотягнув… — говорить, наче з-під води.

Все виглядає дивно. Чому не подзвонила? Чому ховалася?

Погляд ковзає по її руці — обручки немає. Щось сталося.

— Олю… що було в Сухоставцях? — питаю тихо.

Оля починає ридати ще сильніше. Осідає в мене на грудях.

Заходить адміністратор, простягає холодний компрес і аптечку.

— У мінібарі є алкоголь, якщо не знаєте, які заспокійливі їй можна, — кидає фразу й виходить.

Я киваю, відкриваю коньяк, наливаю трохи в склянку й даю Олі. Вона випиває, півсклянки розливає на себе й на підлогу. І тільки тоді починає заспокоюватися. Горнеться до мене, ніби я — останнє безпечне місце на землі.

— Вони… вони вважають мене монстром… — шепоче. — Думають, що я можу нашкодити… внушили йому, що я хочу його вбити, чи вкрасти… чи я вже не знаю що…

Згортається в мене під боком, маленька, втомлена.

— Я не можу… Я там зайва… Вони налаштували його проти мене… Розказали, що я зробила… Він боїться… мене…

Її сльози течуть, і вона їх навіть не витирає. Слова стають невиразними, переходять у бурмотіння, поки не стихають зовсім. Вона засинає. А я тримаю її в обіймах і відчуваю її біль — як свій.

Обережно кладу її на ліжко. Відписую Мар’яні кілька слів, щоб не хвилювалась.

А сам — тону в провині й жалю. Це ж я підштовхнув її до цієї зустрічі. Я відпустив її саму. Якби не це — зараз вона була б не зламана. Ми будували б родину. А тепер вона тут.